Віталій Асауленко

 

 

У вересні 84-го мене, як і решту призовників, викликали до військкомату проходити медкомісію. Роздягли до трусів і ганяли кабінетами. Хотілося курити. Та не йти ж на військкоматівський ґанок смалити у трусах. От і заникалось нас кілька пацанів у туалеті. А тут воєнком, кореєць Кім туди заскакує. Низенький такий, круглопикий. «А курітє!!!». І давай - одному, другому, третьому -  ляпаси роздавати. Я – не виняток. Але інші мовчки це сприйняли. А я – щось найшло – обхопив руками шию корейця і ну її стискувати. І відпускати чомусь не хотілося – комісар аж посинів, коли мене від нього відтягли. Прокашлявшись, Кім, із словами «Ну, я тєбє устрою!», кулею вимівся із сральні. І «сдєлал»… Вже у жовтні я проходив вишкіл в «учебці» під Черніговом – підготовча стадія перед найбільш ймовірною відправкою в Афґан. І вже через місяць «дресирувань» мене із півсотнею таких же хлопців завантажили у вагон і відправили на Москву. Точніше, до Підмосков’я – на якесь військове літовище. Побачивши літаки, ми приречено здихнули: таки «туди» полетимо – обов’язок інтернаціональний виконувати.

Переконаний, день, коли це мало статися, врятував мені життя. А день той був воістину священний для совєтського люду – 7 листопада – головне тодішнє державне свято, у яке дозволялася нестримна пиятика. А ми чим гірші!? Випивку дістати не склало особливих труднощів – після смерті борця із «зеленим змієм» Андропова, його наступник Черненко, як і його друзяка Брєжнєв, якого Андропов змінив на посту генсека, особливо не заперечував проти п’яних розваг совєтського народу. Тож ми, затарившись бухлом, розбившись на групки, попиячили на славу… Почало сутеніти, пустився холодний мерзенний дощик. Я та ще трійко пацанів почали нишпорити приміщенням аеровокзалу. Таким чином, ми надибали на один закуток, у якому перебували суцільні командири – не нижче майора. Вони також бухали. Мої супутники, віддавши честь, поквапились здиміти з тієї кімнати з величезним столом, що ломився від коньяку та дефіцитних делікатесів. Але мені по-п’яні захотілось покуражитись: привітавши офіцерів зі святом Вєлікава Актября, я акапельно заспівав своїм дезовим вокалом пісню про «Лєніна такова маладова і юний актябрь впєрєді». Один із моїх собутильників, наче вибачаючись перед старшими офіцерами за сей конфуз, гучно скомандував: «Асаулєнко, на вихад!»… (Далі всі діалоги я буду подавати українською, хоча, як відомо, тоді всі ми, а особливо, у Совєтській армії, говорили виключно діялектом окупанта, тобто, так званим рускім язиком)… Після цього вигуку я на хвильку отверезів, вибачаючись, розкланявся і хотів було направити свої стопи на вихід. Та хтось із офіцерів, язиком, що заплітається, гучно спитав:

- Рядовий, ваше прізвище Асауленко?

- Так точно!, - відповів я.

- А починається на «О», чи на «А»?, - у голосі запитуючого з’явився присмак тривоги, наче у картяра, який мліє, щоб не сполохати удачу, над останньою картою у сподіванні, що то буде якраз переможний Джокер.

- На «А», - відповів я, вже знаючи, на яку відповідь так жадано чекає п’яний офіцер.

Річ у тім, що моє прізвище починається на першу літеру алфавіту - що є великою рідкістю. Здебільшого - на «О»… І в школі, і в різних гуртках тощо мене завжди дратувало, що моє прізвище, навіть всупереч демонстраційному наголосові «А-а-асауленко», все одно «шкрябали» «Осауленко». На що опісля слідували мої гнівні зауваження таким писакам. І мені дуже-дуже хотілося зустріти хоч одного «Асауленка», адже, враховуючи таку винятковість, я був переконаний, що всі Асауленки мають родинні вузи. І я по-молодості гадав, що всі Асауленки вважають так само. А коли той майор дізнався, що я не лише, як він – Асауленко, а й ім’я у нас спільне – Віталій, його радощам не було меж… Вже за мить я і мої «гарматно-м’ясні» побратими сиділи за спільним столом з підполковником Віталієм Асауленком та іншим офіцерйом і жлуктили гранчаками коньяк. Із наших балачок з’ясувалось, що мій однофамілець родом із московітського Ліпецька, але дід його, повідомив він новину, що нас зблизила ще більше, родом десь із Полтавщини – як і моя мати. А ще стало відомо – відкрив він військову таємницю, - він, разом із іншими присутніми у за столом офіцерами, направляється у Анголу допомагати у якості військових інструкторів цій віднедавна соціалістичній і дружній СРСР країні воювати з проамериканськими та пропівденноафриканськими угрупованнями всередині країни – саме на них на злітній смузі очікував другий літак.  П’ючи і балакаючи, я відчував, як важчають мої повіки…

Очуняв від штурханини у спину – один із «ангольських» офіцерів вимагав поквапитись на посадку, одночасно пропонуючи стаканюру «каніни на коня». Ані моїх пацанів, ані того підполковника - майже мого родича Асауленка - в межах видимості не спостерігалося. Не очунявши повністю, перехиливши ще склянку, я поплентався слідом. Далі – як у тумані…

Як згодом з’ясувалося більш-менш детально, хоча я не впевнений, посадка на обидва літали проводилася одночасно. Причому, зі списком «кому-куди» заправляв якийсь офіцер - також, не вельми тверезий. Дійшовши до «рядового Асауленка», він упустив «рядовий», а ще замість «Афґаністан», його важкий язик видав - «Африка». А отой підполковник Асауленко, подейкували, пішов до аеродромного туалету, де і вирубився. Опритомнів я вже у літаку. Пасажири, хто з них ще не спав - продовжували своє застілля. Хтось і мені люб’язно підніс стаканчик…

Приземлились. Офіцери, які вже встигли майже протверезіти, якось дивно на мене – єдиного, у погонах рядового – поглядали. Та й я сам ніяк не міг зібрати мозки докупи аби все логічно зрозуміти: по-перше, де мої хлопці з деснянської учебки, і по-друге (коли полишив літак), де непривітні гори та інші запилені атрибути афґанського пустельного краєвиду? Бо по-літньому пекло сонце і цвірінькали пташки серед… пальм. Та й це ще не все – замість бороданів у тюрбанах на віслюках, з якими у мене завжди асоціювалися азіяти, обабіч я запримітив… негрів у камуфляжі.

… А-а-а, бля, будь-що буде, подумав я, і став, як вимагає військова субординація, останнім у шеренгу разом із іншими прибулими. Але моє прізвище з вуст майора, що нас зустрів зі списком для переклички прибулих, прозвучало, згідно алфавітного порядку, першим. Але я мовчав – адже, перед ним (прізвищем) пролунало ж звання – підполковник. Відповіді «я» - не було. І тоді всі втупились на мене. Запанувала якась гнітюча тиша. Нарешті той майор, напружено ковтаючи слину, звернувся до мене: «А ви, хто такий, рядовий?, - Рядовий Асауленко, прибув до Демократичної республіки Афґаністан для виконання інтернаціонального обов’язку!», - відчеканив я. І знову – тиша. Її за кілька секунд змінив дружній регіт, який також раптово обірвався – бо ж за таку, м’яко кажучи, плутанину хтось має відповідати перед військовим трибуналом. Це – не жарти! І почалася метушня. Варіянт з відправкою мене назад тим же літаком не пройшов – у його екіпажу було якесь інше секретне завдання. Та й у Москві по-поверненні треба було виснажливо звітувати про те, як рядовий, замість виконання «інтернаціонального обов’язку у ДРА», потрапив на секретну військову базу на півдні Африки. Хтозна… Із Союзу на ту ангольську базу літак прилітав не частіше одного разу на два місяці. Тож командири вирішили на цей час – поки не «розрулиться» ситуація – залишити мене у місці її розташування. Тобто, у глухому селищі Убомбо (чи то Огомбе – точніше, скільки згодом не напружував пам'ять, так і не пригадав).

А от Луанду, столицю Анголизапам’ятав, пару разів проїхавшись цим колись чарівним містом. За португальців, які до цього мали тут колонію, Луанду цілком справедливо називали «перлиною південної Атлантики» - білі висотки, прямі, як стріла, неперевершені дороги. Коротше, місто казка, як згадував таємно і з сумом у приватних бесідах один совєтський полковник, який готував Анголу під «звільнення» її від португальських колонізаторів. А коли «звільнили», тубільці із джунглів рвонули «на свіжину», перетворивши цю перлину на відстійну клоаку. Тепер там про колишню велич і красу нагадували лиш вогні реклами, точніше, те, що від неї лишилося, на дахах будинків, які щоночі автоматично загорялися самі по собі – вся ця автоматика була прихована так, що новим господарям міста бракувало клепки туди дістатися, щоб її розкурочити. Та, це так – ліричний відступ… Більшість часу я, звісно, проводив на отій секретній базі, ставши таким собі «сином полка» - допомагав інструкторам навчати бійців тамтешньої армії азам військової справи. А то нелегка була, я вам скажу, справа. Наприклад, чорні хлопці із джунглів аж ніяк не хотіли залишатись в окопах після закінчення набоїв у своїх автоматах. За їхньою логікою, раз немає чим стріляти, то на біса валятись в окопах під палючим сонцем – вони піднімались у повний зріст, стаючи таким чином прекрасною мішенню, і прямували «за добавкою». Інструктори при цьому порвали собі не одну голосову зв’язку, волаючи чорношкірим воякам, що так робити аж ніяк не можна. Найбільше я заприязнився з майором Сєрґєєм, здається, Вєдєрніковим – нерідко він брав мене за компанію доправити тих бійців на передові рубежі, де їм належало воювати з такими ж темношкірими, які під орудою такого собі Савімбі відстоювали в Анголі інтереси «світового імперіялізму». Так сталося і на самому початку грудня – першого літнього місяця по той бік екватору. «Поїхали, синок, мавп доправимо, а повернемось – кашаси побухаємо», - запропонував Вєдєрніков… Кашаса – міцне тамтешнє пійло з цукрової тростини. Його смаку я пригадати не міг, аж поки років зо два тому почастував його в одному київському ресторані бразильської кухні… Помиляються ті, хто каже, це рідкісна дрянь – для мене, коли я перехилив склянку, було, наче бальзам на душу. А може то, просто, така собі ностальгія… Та не судилося нам кашасою того дня насолоджуватися - ми не повернулися.

На підльоті до місця призначення підбили савімбівці нашу «вертушку». Довелося сідати посеред джунглів. Перелякані наші темношкірі «браття», яких ми везли на передову, опинившись серед рідної природи та зачувши автоматні черги наступаючих ворогів, розбіглися хто-куди. Так що нам з Вєдєрніковим, залігши у кущах на безпечній відстані від палаючого гелікоптера, який вибухнув за кілька секунд, довелося удвох воювати за свободу Африки. А у нас – по автомату та по додаткову магазину, а по колу – «мавпи». Одна з них поцілила Вєдєрнікову прямо голову, від якої нічого не лишилось. І тут я, 19-річний пацан, заляпаний кров’ю і мозками свого старшого бойового побратима, перелякався не на жарт - кинув поперед себе зброю і підвівся з того бушу, піднявши руки догори. Мене оточили. … Тут варто зауважити, що американські (чи европейські) негри і негри африканські – дві великі різниці. Якщо перші, асимільовані до цивілізації, не роблять жодних відмінностей у ставленні як до своїх спів-племінників, так і до білої людини, навіть більш того, до неї (білої людини) вони ставляться з показовим презирством, яка (так їм навіяли за роки міжрасової зрівнялівки) має відчувати величезну провину за їхнє рабовласницьке минуле, то для других (африканських африканців) біла людина вважається (не знаю, як зараз) таким собі божеством, хазяїном. І посадивши мене ввічливо до джипу – одного на задньому сидінні – доправили до розташування свого табору. Так як між нами існував нездоланний мовний бар’єр, їхній командир записав лиш мої ім’я та прізвище і громадянство (наскільки він зрозумів). Але полонений – є полоненій, і мене запроторили до одного бараку з іншими в’язнями. Щоправда, мені довелося почекати, допоки там персонально для мене змайструють огорожу, яка має розмежовувати мене з іншими – темношкірими. І ставлення до них з боку «приймаючої сторони» відрізнялось від ставлення до мене – кардинально: їх майже не годували, курива давали в обмаль, лупцювали і ганяли вдосвіта до вечора копати траншеї. Натомість я харчувався більш-менш пристойно, сигарет вистачало. Всім цим скарбом я намагався ділитися із нещасними через огорожу. Але вони з рук у мене не наважувалися пригощатися – лиш зацьковано кивали головами. Та варто було покласти їжу чи куриво за свою огорожу та відсунути її від себе подалі – починався «турнір»: хто перший схопить запропоноване. Нерідко й до бійок доходило. Але справжній шок я відчув, коли став свідком, як ці полонені за щось вночі карали одного із своїх... Карали у свій спосіб. Напевне, подумав я, той нещасний здійснив щось вкрай неприпустиме, за їхніми мірками та уявленнями. Його спочатку «відключили» кількома ударами. Потім поставили на ноги, примотавши до балки, що підпирала стелю барака, і оголили грудину. По ній один з катів, якоюсь «спеціальною» залізякою прицільно вдарив, розрубивши її і відкривши наче дверцята. За «дверцятами» билося серце, яке кат чимдуж стиснув у своїй долоні. Приречений від різкого болю опритомнів - закричав щосили і затремтів всім тілом перед тим як сконати… Я ж напівлежав на своєму солом’яному тапчані геть ошелешений від побаченого і поволі намагався не дивитися на тую страту. Але ніґґери на мене майже не звертали уваги - вони відв’язали небіжчика і, накривши ганчіркою його грудину, відтягли до дверей нашого каземату. А на ранок савімбівці спокійнісінько забрали мерця. Ані розборок, ані якихось покарань за це пожильці не понесли – їх, як завжди, погнали на роботи. І я знов залишився один у своїй клітці наодинці із тривожними думками про те, які ще сюрпризи на мене чекають. І вони були. Але не вночі – раніше…

Ближче до обідньої пори мене у супроводі двох конвойних повели до штабу, де я вперше за кілька днів побачив білу людину. Точніше – дві білі людини… Командири-савімбівці «прогиналися» перед ними як могли – відчувалося, що ці «блідолиці» є якимись дуже поважними для них персонами… Та що й казати - вони і в моїй подальшій долі відіграли роль таких собі янголів...

Не розуміючи ані англійської, ані тої говірки тубільців, я скумекав, що ці двоє – південноафриканці – куратори савімбівців. Але вони спочатку (одному було під 50-ь, другому – 25-30), не розуміючи моєї московітської, не вельми приділяли мені уваги: і, підписавши якісь папери, всадовивши до свого броньовичка, де, окрім них, ще було троє білих, повезли мене у невідомому напрямку.

Їхали довго. Та там, куди ми приїхали, довкілля було таким ж. А от щодо «людського фактору» - там були всі білі... Як виявилось, мене доправили на одну із військових баз збройних сил Південноафриканської республіки на території сусідньої з Анголою Намібії. За якістю казарм, побутових зручностей тощо - тут було на кілька порядків краще мого попереднього полону. Навіть знайшовся офіцер, що так-сяк володів московітською. Саме він й організував мені перший допит, після того, як мене нагодували «від пуза». Моложавого чоловіка в окулярах неабияк здивувала моя оповідка про те, як я потрапив на південь Африки замісто Афґаністану. Він кілька разів просив мене повторити сказане – напевне хотів пересвідчитись, що він з мовним питанням справився і зрозумів мене цілком правильно і адекватно. Допити тривали два дні, що я перебував на тій базі. Не обійшлося і без «прискіпливості»… Як у якісь прострації: ставлення до мене було на дивовижу ввічливе, навіть, турботливе та, разом з тим, пару разів мене майстерно-боляче відгамселили - без синців й крові. А ще, причепив до мізинця електрод - пустили струм. Тіпало – ледь серце не стало. Після чого, також, ввічливо пригрозили, якщо я і опісля не скажу правду – це й же електрод причеплять до язика або члена - мов, так буде ще нестерпніше. Та Бог милував. Напевне, «добродії»-мучителі переконались у тому, що, якби сей пацан (себто, я) щось приховував – то вже б сказав. І взагалі-то, я не дуже скидався на якогось супершпіона.

… І ось я у ретельно випраній і випрасуваній своїй «рідній» формі з погонами «СА» у військово-транспортному літаку полетів на Преторію. Як пояснили мені мої гостинні хазяї, у них до мене питань більше немає - тож я переходжу у розпорядження більш високих і компетентних структур, які знаходяться у столиці Південноафриканської Республіки – світової цитаделі, як тоді характеризувала совєтська пропаганда, світового антикомунізму та расизму. Цитадель ця, після ангольських нетрів, населених напівдикими тубільцями, здалася мені сущим раєм. Принаймні, так мені здалося, поки мене везли від аеродрому до місця призначення – такий собі каземат закритого типу, який знаходився у розпорядженні ПАРівських спецслужб і, як з’ясувалося згодом, ЦРУ.                                              

… Нехай кому-як, але від кінця грудня 1984-го по квітень (включно) 1985 років, я, пересічний український хлопець, був у статусі персони, яка також мала причетність і до розвалу Совєтського Союзу, а відтак - на подальший розвиток сучасної світобудови. Та хіба тоді я міг тоді здогадуватись про таку доленосну свою місію!? Та повернімося до моєї оповідки… ЦРУшники своїми каналами, схоже, довідалися, що я аніскільки не збрехав ще у Намібії про свої служиві перипетії. І пристрасних допитів уже не було. А була… комфортна двокімнатна «камера» з телевізором, туалетом, ванною та кухнею з холодильником, у якому, окрім екзотичної для Союзу «Кока-коли», ще й пиво було. І вся ця розкіш - відповідно умебльована. А ще мої «щиросердні» нові опікуни зв’язались із відповідною структурою Міжнародного Червоного хреста, яка займалася питаннями військовополонених. І сей Хрест - стосовно мене - зробив виняток, присвоївши мені цей статус (військовополоненого) із щомісячним утриманням у розмірі щось близько 900 американських долярів… У чому полягав той виняток я довідався незабаром – мене схиляли «к ізмєнє родінє». Вона (ізмєна) полягала у пресовій конференції для світових ЗМІ, на якій я, перебуваючи у формі рядового СА, мав заявити, що ніяка я не «помилка», що потрапила в Анголу замісто Афґану - а представник континґенту збройних сил СССР, який веде бойові дії у південній Африці... За замислом режисерів сього дійства, це мало би ще більше згуртувати цивілізований світ у рішучості «хрестового походу супроти імперії зла - СССР», який порівняно нещодавно оголосив американський президент Роналд Рейґан. А виняток же полягав у тому, що статус військовополоненого надавався у разі визнання однією воюючою стороною того факту, що саме її вояк перебуває у полоні у іншої воюючої сторони – вона (перша воююча сторона), згідно норм Міжнародного права, і має забезпечувати належне утримання і фінансове, у тому числі, свого військовика, що потрапив у полон… Чи можна повірити, що СССР визнав би факт перебування у полоні звичайного рядового своїх збройних сил, і почав би переказувати валюту на його належне утримання? Визнати це означало, що СССР, який і без того вже перебував у фактичній міжнародній ізоляції через афґанську кампанію, через жорстке втручання у польські події (профспілка «Солідарність»), збиття південнокорейського пасажирського «Боїнґа» над своїм Далеким Сходом, напряму воює ще й на півдні Африки.

… От дивись, більш-менш люб’язно переконували мене американці: ми послали у Москву повідомлення про тебе – мов, візьміть на утримання свого полоненого на території Анголи рядового Асауленка. І прочитай отриману відповідь вашого Міністерства оборони. А що там було читати? «Рядовий Асауленко Віталій Михайлович в лавах континґенту ЗС СССР на території Анголи не значиться по причині відсутності такого континґенту на території Анголи». Все, так же люб’язно, вели далі американці, ти – ніхто і звати тебе ніяк. Але ми то знаємо, що це не так. І хочемо, щоби про це взнав увесь світ. А за те, що ти погодишся на наші умови, ми безперешкодно надамо тобі вид на проживання, де забажаєш, з виплатою значних «підйомних». І не забувай, що опісля нас, тобою зацікавляться світові ЗМІ. А це значні гонорари! А може й кіно про тебе знімуть, не говорячи вже про документальні фільми. Ти – зірка!.. Класно, подумав я, але, як же мої мамо й тато – вони, ось уже як два місяці на мають від мене щонайменшої звісточки… То – фігня, заспокоювали мене мої ЦРУшні куратори: розголос про тебе, все одно, просякне крізь «залізну завісу» і вони, довідавшись, що з тобою все гаразд: ти - у Вільному світі живий-здоровий та ще й з грошима - лиш порадіють за тебе. А згодом, з огляду на твою поведінку і політичну кон’юнктуру, ми за Програмою возз’єднання родин, і їх вихопимо з Союзу і переправимо до тебе. Отже, погоджуйся - у протилежному випадку, не змінюючи своєї люб’язної тональності, резюмували янкі - ми тебе викинемо з твого комфортного притулку і «греби», куди схочеш.

Вибір, м’яко кажучи, мені лишився невеликий. Та, все ж, відчувши свою значимість для долі цілого світу, я вирішив трішечки потягти… Я погоджусь, відповів я, якщо проти цього не заперечуватимуть мої батьки. Та ти з глузду з’їхав! Вже по-справжньому обурились мої хазяї: як нам з-за півсвіту та «залізної завіси» роздобути дозвіл твоєї матусі й татуся на те, що вони не проти, щоб їхній синок був прєдатєлєм і провокатором!? Нічого не знаю, відповів я, відчуваючи, що балансую на канаті над прірвою без будь-якої страховки: без мамочки я нічого не вирішуватиму. А якщо вона дозволить – виконаю всі-всі ваші умови. Після чого мене «вкинули» до моєї комфортної одиночки… Проведена у ній ніч була сповнена тривожних думок: чи не переграв я, випробовуючи терпіння людей, від яких, без перебільшень, залежало моє життя?

… На ранок до камери з’явився один з них – містер Джон. Точніше, він з’явився не один, але його супутника я до цього не бачив. Та коли побачив – отетерів! Чолов’яга, років трішки за 30 був одягнутий (ні, ви не повірите!) у наші українські червоні шаровари і у нашу ж українську вишиванку!.. Таке в совєтській Україні можна було побачити лиш на сцені під час виступу різних фольклорних колективів. Але, щоб тут – на півдні Африки!?

… Оце, сказав Джон, Василь. Він – українець, але практично не знає української. Бо це не Канада, де українців - хоч греблю. Оцей Василь, та, хіба ще, його батько – чи не єдині українці на всю Преторію. Хоча останнім часом українців з усього Вільного світу у ПАР значно побільшало, закінчив Джон «презентацію» дивного хлопця, додавши, що допоки ми чекатимемо «добро» від моїх батьків, Василь буде приставлений до мене і другом, і гідом у Преторії – щоб я не почувався себе надто ізольовано у південноафриканській буцегарні. Так-так, гідом, бо наразі для них я – друг, а друзів не пристало тримати під замком.

… На початку 80-х біле керівництво ПАР, під тиском міжнародної спільноти, економічних та політичних санкцій і чорної більшості всередині країни, було вимушене піти на значне послаблення режиму апартеїду. Таким чином, там президентом обрали Фредеріка де Клерка – такого собі ПАРівського Ґорбачьова, який заявив про необхідність демонтажу системи расової сеґреґації шляхом проведення референдуму за участі усіх громадян ПАР, незалежно від кольору шкіри. Та, разом з тим, біла меншина, яка становила лиш до десяти відсотків від загальної кількості тамтешнього населення, не бажала встановлення чорного панування у своїй багатій (насамперед, завдяки їхнім старанням й працьовитості) країні і час підготовки до референдуму (а це близько п’яти років), до ПАР заохочувалася біла еміграція з усього світу – аби додалося голосів за збереження білої Африки. І тут, ви не повірите, перевага на таку білу еміграцію віддавалася саме етнічним… українцям. Бо – і це відкриття я взнав від Джона – українці вважаються у всьому Вільному світі як найбільш працелюбними, так і… найкращими воїнами. Тому і брали залюбки молодих хлопців-українців з США, Канади, Австралії, південної Америки, Европи до ПАРівського громадянства. Саме з такими чотирма друзяками: Зеноном, ще з одним Василем (обидва приїхали з Аргентини), австралійцем Славком та американцем Еріком і познайомив мене південноафриканський Василь. Але спочатку – зі своїм батьком… Як зрадів старий – коли Василь привів мене в отчу домівку! Бодай доторкнутися до мене, живого українця з Великої України, як він сам казав…

Ми нерідко сиділи разом на терасі його будинку, який за совєтськими мірками був поміщицькою садибою, а за тамтешньою (білих південноафриканців) – нічого особливого: два поверхи, садок, басейн та з обов’язковим мангалом для браайту (барбекю). Гнат (так його звали старого) на початку совєтсько-німецької війни добровольцем вступив до леґендарної дивізії СС «Галичина» - бити «краснопузих», які за два роки (1939-1941) свого панування у західній Україні встигли розстріляти батька, «посадити» матір та вивезти майже всю його рідню до Сибіру. А коли фронт почав котитися зі сходу на захід- зголосився на пропозицію свого німця-командира дременути не до США та Канади, куди навострилася переважна більшість його бойових побратимів, а на південь Африки, де у того німчури жили його родичі… Тут Гнат оженився на африканерці, яка народила йому двох синів, спочатку – Максима, який кілька років тому перебрався до Нової Зеляндії, а потім – Василя, який, після смерті матері, лишився з батьком… Варто зауважити, що й моєму батькові, Царствіє йому Небесне, також, «западенцеві», ідея УССД (Української соборної самостійної держави) була далеко не байдужою, і він по мірі можливості (адже жили ми СССР) обережно прищеплював мені дух національної самосвідомости… Але моє спілкування з двома українцями, фактично, на краю світу остаточно укріпило моє бажання знищення ненависного Совєтського Союзу, на уламках якого і постала би оця сама УССД.

… Та здебільшого (роки ж то молодії!) вільний від «відсидки» час я проводив з отими молодими хлопцями-українцями: спілкувалися, трішки бухали, розважалися, і з дівчатами – теж. Та саме від цих розваг взяв початок наступний крутий віраж у моїй долі…

В одному з заміських ресторанчиків наша п’ятірка добряче набралася. А тут ще й компанія темношкірих - поряд. Це неабияк роздратувало тубільця Василя… Ще кілька років тому, обурювався він, ці кафри (так білі ПАРівці іменували сукупно усіх чорних) і близько не посміли би сюди сунутись... А я ж, навпаки – розтанцювався, залицяючись, із неґритяночкою з тієї компанії. Це, у свою чергу, стало не до вподоби отим кафрам-чоловікам. І врешті один з них, під принизливі вигуки моїх кентів, щоби ці ніґґери забиралися геть, підскочив до мене і зацідив у писок - я звалився, просунувшись, збиваючи столики, метри зо два… Коли опритомнів, побачив, що мої білі брати на повну махаються з шістьома кафрами. І тут американець Ерік дістав пістолет і вже хотів поцілити у якогось чорножопого. Та, наступивши на пляшку, не втримав рівноваги, гепнувся на долівку. А його зброя по-інерції посковзалася далі – прямісінько мені до рук… Голова саме мого кривдника буквально луснула - наче перестиглий кавун - від моєї кулі, що влучила у його довбешку. Всі завмерли. Перед тим, як наші вороги дременули врізнобіч, я поклав ще одного. Та стріляти у спини втікачам мені перешкодили друзяки… І ми також дременули з того кабака до своєї тачки - аби якомога швидше звідти забратися.

… Напевне, я так ніколи не дізнаюся, чи-то підстава була, чи такий збіг обставин… Але на ранок, до моєї «одинички», де я вже похмелявся, примчав мій ЦРУшний куратор Джон. Значить, так, виклав він переді мною всі карти, з твоїми батьками зв’язатися не вдалося – наш агент, виконуючи твою «примху» у Союзі, ледь сам не погорів. А значить – годі тобі шикувати, вільно вештаючись Преторією на чималі ренди (ПАРівські гроші), які ти маєш від Червоного Хреста, буцімто, як військовополонений. Та ще й людей вбиваєш! Між іншим, один з тих, кого ти завалив, є сином вождя одного із тамтешніх племен. Є свідки, що це саме ти зробив. Відтак старійшини того племені вимагають твоєї видачі їм. У разі невиконання їхньої вимоги, вони та інші напівдикі ніґґерськи племена погрожують масовими заворушення у столиці. І тутешня влада, аби продемонструвати світові, що вона не така вже й «апартеїдна», готова піти їм на поступки… Ні, заспокоїв мене трішки Джон, побачивши, як я моментально тверезію, дикунам тебе ніхто на розтерзання не віддасть, а от заарештувати і показово судити і дати тюремний строк, то це - цілком реально. Так що, вибирай: або ти на роки «сядеш» до тутешньої тюряги, або погодишся на наші умови - без погоджень зі своєю матусею. У разі обрання другого варіянту, ми тебе вивозимо до США, звідки ти «поливатимеш брудом» СССР, який простяг свої мілітарні щупальця аж на африканський південь. І врегулювання ж конфлікту з кафрами, який спровокував саме ти, стане вже не твоєю турботою. А в Америці, після того, як ми тебе використаємо, ти не пропадеш і бідувати не будеш: захочеш - залишишся, захочеш – обереш будь-яку іншу країну світу. І я дав згоду…

Щойно він пішов, примчали Зенон, Ерік і два Василя… Сумна, як на мене, розповідь про візит Джона, надивовижу,  неабияк потішила Еріка – мовляв, не бзди: я зв’яжуся з батьками, щоб ти там мав підтримку. Тим більше там своїх повно – не пропадеш. А там, глядиш, і я, може, повернуся. Після чого ми пішли у навколишній бар – «трішечки» посидіти. І там…

Коли вийшов до вбиральні посцяти, до мене підійшов поважного вигляду  чоловічок і заговорив зі мною… чистісінькою московітською, показавши документ співробітника австрійської амбасади у ПАР.

… Саме з оцього моменту моєї оповідки слід зробити невеличкий «ліричний» відступ. СССР, як відомо, не мав прямих дипломатичних зносин з ПАР. А його інтереси там представляла амбасада Австрійської Республіки. Та от, отой дядько дав мені почитати листа від… моєї матусі. Її почерк я визнав одразу… Дослівно я його вже не згадаю: синочок, говорились у ньому, ми, знаючи, куди ти відправився і, не маючи жодної вісточки ані від тебе, ані про тебе - вже тебе «похоронили». Як ось нещодавно отримали звістку, що ти живий! І від нас залежить, повернешся ти додому, чи, ні. Повертайся, рідненький!.. Сльози покотилися з моїх очей… Якщо ви погоджуєтеся, обірвав мій синівський плач візитер, о такій-то-такій годині ночі, неподалік від будинку, де вас утримують, на вас чекатиме авто - ви його впізнаєте по відкритому багажнику, у який вам належить… лягти і зачинити кришку… Після чого чоловік забрав листа від матері і чемно віддалився.

Чи варто нагадувати, що настрій мій після вранішнього візиту Джона був геть кепський, а тут – ще й цей «амбасадор». Та мої захмелілі опохмелом друзяки, до яких я повернувся за стіл, так нічого і не запідозрили. А те, що я ліз до кожного з обіймами, вони сприймали як чергову мою п’яну витівку - не підозрюючи, що тоді я прощався з ними. Назавжди!

… У багажник мені треба було залізти для того, щоб машина з дипломатичними номерами могла в’їхати на територію австрійської амбасади без зайвої уваги з боку зовнішньої, ПАРівської, охорони. А рано-вранці таким же чином – у багажнику – мене доправили на заміський аеродром, звідки я серед коробок і пакунків з дипломатичним багажем, який не підлягає митному догляду, полетів - спочатку, як мені розповіли згодом, чомусь, на Париж. А звідти – без пересадки – на Москву.

… Здається, був кінець квітня, коли я, після південноафриканського раю, опустився до пекла – до підвалу тюрми головної будівлі КҐБ СССР на так званій Луб’янці. Ні, мені не підключали електроди до язика і пеніса, не били і не катували. Просто, я невідомо скільки не бачив денного світла. І допити, допити, допити. А ще – уколи… Як мене запевняли – щоб краще перенести зміну клімату. Після них паморочилось у голові. І відповідати щось неправдиве під час допитів бракувало сили і фантазії… Як згодом я взнав із кіна зі Швайценеґґером, це був такий собі «Правдоділ» - психотропна речовина, що «розв’язує» язика по-краще лютих тортур… Непевне, допити під цим «екстазі» переконали моїх тюремників, що їхній підопічний не являє якої-небудь загрози для державної безпеки СССР. Повторюю, скільки це тривало, точно - не знаю. Та одного дня мені до камери принесли сонцезахисні окуляри, наказали їх одягти – щоб від денного світла не осліп. І ліфтом повезли на гору - до якогось поважного кабінету…

Ти, парєнь, загрози не являєш, розпочав його хазяїн у генеральських погонах. А ще – часи настали інші (це лиш згодом я «догнав», що мав на увазі мій добродій Ґорбачьова, пєрєстройку, ґласность, демократизацію тощо). До того ж ми вважаємо, що «звідти» (він мав на увазі США та ПАР) можуть у нас поцікавитись твоєю персоною. Так, що ти – живи!.. Після чого він поклав переді мною мій новий паспорт, де не було жодної згадки про мою «воінскую обязанность». Зате була печатка з тимчасовою пропискою у Тюменській області, куди я, виявляється, їздив на заробітки - видобувати газ. А ще він поклав три тисячі рублів - які я везу з тих заробітків. За три тисячі південноафриканських рендів – єдине, що я прихопив з собою, тікаючи з преторійської «катівні» - він радив забути якомога швидше. Бо, попередив КҐБіст, будь-яка спроба, не те, щоб щось патякати про Африку – навіть згадка про неї – провокуватимуть нестерпний головний біль, послаблення якого буде залежати напряму від бажання припинити напружувати свою пам’ять. А взагалі, сказав генерал – чомусь - потискуючи мені руку, проводжаючи зі свого кабінету, ти під щасливою Зіркою народився – ще якихось пару місяців тому, наше відомство, стикнувшись з аналогічною справою – щоб зайвого клопоту не було, - попросту би тебе ліквідувало. Мов, дякуй Ґорбачьову!

… Відверто кажучи, мені не хочеться описувати зворушливість того моменту, коли я з’явився на отчому порозі – переконаний, у жодній мові світу немає відповідників того, як якнайкраще описати сльози батька і матері, які не сподівалися вже побачити живою і здоровою свою дитину через стільки місяців невідомості й безодні… Наступного дня я, як і приписали мені на Луб’янці, пішов до військкомату ставати на облік. Кіма вже не було – його кудись перевили. А його наступник, завівши мене до свого кабінету, відразу кинув мені, що на «Калькуляторі» - завод, на якому я працював перед «поїздкою у Тюмєнь», - вільних робочих місць немає. Тому мені належить завтра піти до міськводоканалу, де за мною заброньоване місце машиніста каналізаційно-насосної станції. Саме так, «заброньоване», сказав воєнком. Що мене, чомусь, не вельми здивувало. Та й пружити мізки надто не хотілось - боляче було…  Поки їхав поїздом на Кременчук з Москви (після підвалу на Луб’янці) з трьома тисячами рублів і тимчасовою припискою у якійсь там Тюмєні, намагався надолужити: де ж я був? Але від цього нестерпно починала боліти голова, по якій, з наказом: «Ти був у Тюмєні, ти був у Тюмєні!» гатив невидимий молот. І лиш поступки його наказам знімали біль. І у мене, як у того собаки Павлова, виробився умовний рефлекс: не копирсайся у своїй пам’яті, напружуючи її. Та, якийсь «браайт», наче щось конкретне й матеріяльне, залишався… Що, нахєр, за браайт?! Та й матуся з татусем мої ніяково і дещо боязко ховали очі, наче розуміючи, що я хочу взнати, бодай, якесь цьому пояснення, вторили: синку, ти був у Тюмєні, заробив купу грошей, тепер ні про що не думай – бо ж тепер ти з нами… І лиш десять років потому – вірогідно після того, як послабилися дії КҐБешного «акліматизаційного» препарату і паси луб’янівських гіпнотизерів і коли відступив нестерпний головний біль - я твердо знав: ніяких тюменєй й близько не було! А була Африка!.. Моя мати мені зізналася, що такий був наказ-прохання того  чоловіка, який прийшов до неї у квітні 85-го. Але батьки мої не тримали на нього зла, адже він – після майже року з часу мого безвісного зникнення (а що було думати – забрали-то у Афґан!?), приніс звістку, що я живий і саме від їхньої зговірливості залежить моє життя. Ось моя матуся й виконала його «проханнячко» написати мені листа, де, не згадуючи Афґаністан, благати повернуся додому… Я так міркую: після того, як ПАРівці послали до Москви звернення забрати свого військовополоненого, тобто, мене (і Москва, яку вже увесь світ «трахав» за Афґан і Польщу, від мене відмовилась), Совєти таки, через своїх резидентів у австрійській амбасаді, за мною пильно стежили. Та й – припускаю я – ЦРУшний резидент, який добирався з ПАР до моїх батьків, також, спалився. І коли Совєтам стало відомо – опісля тієї моєї стрілянини по неграм у Преторії, – що назріває ще один міжнародний скандал, пов'язаний із їхньою військовою присутністю ще й на півдні Африки - почали діяти на упередження…

Отак я і прокачав гівно на КНС майже п'ятнадцять років – КҐБешна задумка, аби мене усамітнити. І зліквідувати мене вони не наважувались – а раптом США (чи ПАР) поцікавились би: а де такий собі Віталій Асауленко? На що Совєти, як ні в чому не бувало – «пред’являють» їм мене: «Нате – дивіться! Тільки от, ви щось наплутали (а я підтверджую) - цей Віталій Асауленко ні у яких ваших юарах тоді-то-тоді-то й не був, бо саме у цей час він качав газ у Тюмєні, куди він поїхав на заробітки, бо від армії у нього була відстрочка, яка діяла на підставі того, що його батькам на його 18-річчя вже виповнилось по 55 років – вік, коли єдиного сина у таких батьків закон забороняє забирати в армію… Тоді він качав газ, а зараз він качає гівно!»… Так я і качав гівно на самоті протягом 15 років, намагаючись щось пригадати. Та починала боліти голова. Аби знеболити її – припиняв пружитись зі споминами і бухав…

Є такий вислів: Диявол криється у деталях. «Дияволом» цим вивівся браайт. Через багато років – коли з’явився інтернет – я прочитав, що так білі південноафриканці називають барбекю. А я це знав давним-давно! Звідки!?         

Віталій Асауленко

22.01.2017