Надрукувати
Перегляди: 2230

 

Глава І. НАРОДЖЕННЯ

Карл Лєвінсон народився у 1939 році, напередодні ІІ Світової війни. В пологовому будинку невеличкого містечка Краузе, KAR1 неподалік Берліну, очікувалася поява на світ Божий первістка в родині Івана та Ґертруди Лєвінсонів... KAR2Іван Лєвінсон – за походженням московіт, потомствений дворянин, генерал, що еміґрував до Німеччини на знак протесту надання Лєніним незалежности Фінляндії. Його дружина Ґертруда була не ким іншим, як двоюрідною сестрою Гітлера. KAR3Свідчення цьому – зміна відношень Адольфа до СССР від найтепліших до відверто ворожих. Та все це було потім... А поки, в маленькому Краузе, невдовзі опісля опівночі, з палати №100 пологового відділення пролунав відчайдушний пронизливий вереск породіллі Ґертруди Лєвінсон. Задрімавша старенька чергова санітарка так і не встигла сповістити медичний персонал про початок пологів – неочікуваний, різкий крик породіллі призвів бабцю до розриву серця. Пологи довелося приймати людині сторонній, але щиро бажаючій допомогти. Це була сусідка Ґертруди по палаті, Єлізавєта Іванова – дружина совєтського військового аташе при амбасаді СССР в Німеччині, генерал-майора авіації Абрама Іванова, яка народила цього дня хлопчика. KAR4
Пологи спочатку проходили успішно, але далі сталося непоправне: ліва ручка новонародженого, яка була останньою частиною тіла, що обережно виймалася з черева матері, якимось чином вивернулась і новонароджений малюк нігтиком цієї ручки зідрав у матері чималеньку родимку, яка знаходилася у неї безпосередньо на вагіні. У породіллі розпочалася нестримна кровотеча. Не знаючи, куди покласти новонароджене немовля, аби як-небудь допомогти Ґертруді, Ліза поклала його до колиски свого сина. Але поспіхом поклала для нього незручно і новонароджений, приймаючи більш зручне положення, наліг колінцем на горличко сплячому синові військового аташе, від чого той, не подавши й звуку, задихнувся. Але Ліза Іванова цього не помітила – стоячи в калюжі крові, вона відчайдушно намагалася порятувати сусідку по палаті – як-небудь зупинити кров, що била фонтаном з її вагіни. Марно. Ґертруда Лєвінсон померла. Переконавшись, що їй вже не допомогти, Ліза згадала про осиротівше немовлятко: чи не прохолодно йому? О, горе совєтській жінці в німецько-фашистському пологовому будинку! Новонароджений спокійнісінько посапував на вже посинілому тільці її дитини...
Важко пояснити, як довго Ліза Іванова притискувала б до грудей своє мертве дитятко і ще важче пояснити, чому сина Ґертруди Лєвінсон, що лежав в колисці її сина, вона привласнила собі. Напевне, все через бажання будь-що бути матір’ю – саме так вона пояснила медперсоналу, що невдовзі збігся до палати №100.
Таємницю того, що трапилося в пологовому будинку містечка Краузе знали три людини: власне, Ліза Іванова, її чоловік Абрам, від якого вона, як вірна дружина, нічого не приховувала і...Сталін - йому військовий аташе був відданий від голови до п’ят. Та через деякий проміжок часу ця таємниця була принесена у жертву особистим амбіціям вождя. Що ж сталося?

Глава ІІ. ПРИХОВАНА ПРИЧИНА

Як відомо, Сталін і Гітлер були сповнені взаємними найпалкішими почуттями один до одного. А відразу опісля приходу Гітлера до влади вони набули ознак бретерських стосунків між СССР і Німеччиною, хоча, на офіційному рівні, їх намагалися приховувати від решти світу. Так, ще наприкінці 1936 року, напередодні, так званої, „великої чистки”, тобто, масових репресій в Рабочє-Крєстьянской Красной Армії (РККА), Гітлер таємно відвідав Кремль, де зустрічався лише з Іосіфом Сталіним.KAR5 І після трьох раундів перемовин, що супроводжувалися пиятикою, замішаною на содомії поміж двох вождів, було укладено таємну угоду: Гітлер, за посередництва німецької контррозвідки, обіцяв зробити все необхідне, аби компрометуючий матеріал на совєтських воєначальників, буцімто, через недолугість німецької розвідки, потрапляв до рук розвідки совєтської. Щоправда, це не додавало честі всемогутній розвідці ІІІ Райха, але виконання прохання Іосіфа було для Адольфа боргом чести. В чому саме цей борг полягав? Задля відповіді необхідно перенестися до Німеччини 1932-33 років. На цей час криза в німецькій економіці, через нав’язане ззовні версальське ярмо, набула катастрофічних ознак. Що, безумовно, позначилися на продовольстві. Німецький пролетаріат мав ось-ось вибухнути голодним повстанням, на чолі якого перебував комуніст Ернст Тельман. Він залишив далеко позаду націонал-соціаліста Адольфа Гітлера, який також робив потуги очолити робочий рух у Німеччині.
Сталін у Москві страшенно не бажав приходу Тельмана до влади, передовсім, за особистими мотивами – він не міг пробачити цьому гарячкуватому німцю образ, які той завдав йому на ІІІ з’їзді Інтернаціоналу, коли між ним виникли тертя по деяким пунктам статуту Комінтерну. Тоді Тельман публічно образив Сталіна, назвавши його, за одними свідченнями, „бандит і свиня”, за іншими – „дурень і бандит”...
І Сталін прийняв рішення. Восени у фонд Націонал-Соціалістичної партії Німеччини з Совєтського Союзу було відправлено понад 20 мільйонів пудів зерна. Революція „від черева”, таким чином, не відбулася – голодний німецький пролетаріат відходив від Тельмана з його стратегією збройної боротьби до Гітлера, функціонери якого роздавали безплатно хліб у промислових містах Німеччини. Що й призвело до росту популярности останнього серед населення і, як наслідок, - до приходу його за рік до влади.
Адольф все це з почуттям глибокої вдячності пам’ятав і пристав на пропозицію Сталіна, чудово розуміючи, що Сталін тоді заради нього поставив на межу голодного вимирання увесь нарід Совєтської України, а тут – лише невеличкий удар по престижу розвідки Абверу...
1940 рік став апогеєм совєтсько-німецької дружби. Вся Европа на схід від Німеччини була під п’ятою агресора, і Польща – на сході. А ще східніше – у Бресті – помпезно, хоча без широкого розголосу, святкувався таємний договір (точніше, змова) між Сталіним і Гітлером. У кулуарах сталінського істеблішменту він отримав назву „Другий Брестський мир”. Іосіф Віссаріонович, який тримав свій уряд в „єжових рукавіцах”, виказував щодо цього дивну поблажливість і схожу на дівочу цнотливість реакцію. Ще б пак! За 22 роки у лоно „братських республік-сестер” поверталися західні землі України й Білорусії і країни Прибалтики! Він, Сталін, повернув їх, за передачу Польщі котрих, згідно умов Брестського миру 1918 року, Лєніну „набили чимало гуль”. Він, Сталін, як політик і стратег перевершив Лєніна! Тепер і його ім’я буде золотими буквами вписано в історію!
...Сталін і Гітлер не могли не відзначити цю знаменну подію. Але допоки не розбита Англія і пильнує на чатах Америка, вожді особисту зустріч відклали. Та, було би помилково стверджувати, що урочистості з приводу цього европейского переділу не мали місця. Мали. Тим більше, саме від них набирає обертів розлад дружніх зносин між СССР і Німеччиною до межі конфронтації, яка призвела до війни, що в Совєтському Союзі отримала назву Вєлікая Атєчєствєнная.
Урочистості ці відзначались у Бресті – в старовинній фортеці, яка, за іронією нищівного року, за кілька місяців перетвориться на арену жорстокого герцю поміж ледь не арміями-побратимами. А поки подібне й припустити було неможливо - глави двох делегацій Васілій Сталін та Ґанс Гімлер так заприязнилися, що пиячили на брудершафт та ділили на двох одну повію...KAR6 Тут варто вточнити: Сталін і Гітлер, хоч і не приймали участі в урочистостях з приводу розподілу Европи, але, щоби продемонструвати одне одному відданість і спадковість спільної справи – відправили до Бресту найближчих своїх людей: Сталін – сина Васілія, Гітлер – сина свого близького соратника по націонал-соціалістичному руху Ґенріха Гімлера Ганса. Адже, нікого з кровних родичів у Адольфа не малося. Принаймні, він так вважав. Про те, що син совєтського генерал-майора авіації Іванова є сином померлої під час пологів Ґертруди Лєвінсон, тобто, безпосередньо його небожем, Гітлер, звісно, не знав.
На другому тижні пиятик та оргій, що супроводжували святкування з приводу відзначення „Другого Брестського миру”, сталася вельми знаменна подія, якщо, безперечно, розглядати її в політичному ракурсі – схрестилися поміж собою запальний і надмірний характер кавказця Васілія з честолюбством і підступністю арійця Ґанса. А сталося таке: в одному з брестських борделів Васілій запропонував Ґансу парі, за умовами якого, той, що програв стає пасивним педерастом, а той, що виграв – активним. Парі полягало у тому, що найпривабливіша куртизанка борделю мала на свій розсуд, з них обох, вибрати собі для сексуальних розваг лише одного. Красуня, аби не принижувати гідність когось з високих гостей, не давала відповіді ще кілька хвилин. Але Сталін-молодший виказав агресивну наполегливість - в намаганні якнайшвидшого розв’язання парі, направив свій іменний „Маузер” у повію. І після двох попереджувальних пострілів по канделябрам, тремтяча від страху „жриця кохання” зробила свій вибір на користь Васілія. Але той, як говориться у народі, п’яний був, як чіп. Він з зухвалою посмішкою повідомив бідолашному Ґансу, що „розрахується” з ним завтра, відправився відсипатися до своєї резиденції. А юний наці, юнак відверто не привабливий, до того ж в окулярах з товстенними лінзами, з відчуттям покривдженої гідності, також поїхав до себе. В його голові, здавалось, уже зародився підступний плян по відношенню до Васілія Сталіна.
Рівно о десятій ранку наступного дня Васілій прибув до Ґанса за розрахунком. Німець не вельми поспішав і запропонував гарячкуватому грузину похмелитися, буцімто, прихованою пляшечкою „бургундського”. Васілій, хоч і був уже опохмелений і жадав одностатевого кохання, погодився. Але, коли вино було вже розлито по бокалах, лакей повідомив, що його терміново хтось запрошує до телефону. Виявилось, що телефонувала знайома повія. І поки Васілій у сусідній кімнаті крив її нецензурною лайкою за те, що вона відволікає його від вирішення нагальних міждержавних справ, Ґанс, тим часом, всипав до бокалу Васілія порошок, який моментально руйнує чоловічу статеву потенцію. Повернувшись, Васілій в один ковток осушив свій бокал і, радісно потираючи долоні, нагадав Ґансу, що ось і настав його час... Спроби слідували одна за одною, але не було навіть натяку на ерекцію. Синій від злості Васілій почав вимагати у Ґанса „завести” його орально, але той рішуче відкинув цю ганебну пропозицію, посилаючись на те, що в умовах парі було зафіксовано лише анальний секс... За годину відчайдушних, але безрезультатних спроб, звинувативши у всьому „проклятиє п’янкі во врємя блядства і блядство во врємя п’янок”, Васілій Сталін подався геть. Одягаючи галіфе, Ґанс Гімлер проводжав його хитро прищуреним поглядом з під своїх „потужніх” окулярів. 
Замісто ще одного заплянованого тижня гулянь з приводу тріюмфу совєтсько-німецької дружби, за два дні опісля описаних вище подій, совєтська делегація зашвидила додому. Німецькі друзі ніяковіли від різких змін, що сталися з главою совєтської делегації: Васілій Сталін, з веселого, відчайдушного, постійно п’яного парубка, перетворився на бліду та сварливу особу, яка ще й умудрилася ні з того ні з сього (так вони вважали) застрелити двох тамтешніх повій.KAR7 Але з боку большевистських генералів жодних пояснень не було і вони продовжували запевняти своїх фашистських колег у дружбі і вірності до умов „Другого Брестського миру”.

Глава ІІІ. КАНУН

Протягом двох наступних місяців найкращі кремлівські лікарі зосереджували свої професійні зусилля лише в одному напрямку – вивчали причини розладу статевої функції Васілія Сталіна, а також робили все можливе для її поновлення. Проаналізувавши всі аналітичні дані, медичні світила дійшли висновку, що причиною всьому є німецьке агродобриво „Зет”, яке складається всього з двох компонентів – фекалій тутового шовкуна і бромнойодистого кислого калію і використовується західноєвропейськими селянами головно задля підживлення ґрунтів, на яких вирощується овес і люцерна. Але, як ще клінічно з’ясували академік Іоффе і професор Вернадський, „Зет” має властивість призвести до важкої форми імпотенції, якщо застосувати його внутрішньо. 
(Лише у 1972 році це добриво було знято з виробництва і заборонено для використання, як шкідливе для організму людини. Чи не в цьому криється головна причина низької дітонароджуваності в країнах Західньої Европи? Прим. авт.). KAR8
Весь хід досліджень курував особисто Іосіф Сталін. Він розумів: у тому, що сталося з його дитиною – винні німці. Але застосовувати якихось поспішних кроків по відношенню до кривдників він не поспішав. Наразі його бентежило лише одне - як вилікувати тяжку недугу Васілія, іншими словами, подовжити свій рід... Так вже вийшло, що головну надію щодо цього Сталін покладав лишень на Васілія. Молодша Світлана – жінка – цим все сказано. А старший син Яков мав репутацію вільнодумця, вчинки якого доволі часто йшли урозріз з батьківським бажаннями... Найзапекліший конфлікт між ним стався у 1939 році. Тоді Сталінові стало відомо, що Яков зустрічається, і доволі серйозно, з починаючою поеткою Ольгою Берґґольц KAR9– представницею древнього роду споконвічних інтелеґентів Бенуа, розкиданих по світах, а також(!) родичкою члена першого совєтського уряду Зінов’єва, розстріляного за наказом Сталіна, як врага народу. Умовляння батька розірвати усілякі контакти „с етой контрой” жодним чином не вплинули на сина. І після кількох безрезультатних благань батька, Ольга Берґґольц утаємничено кудись щезає. Понад двох тижнів безутішний Яков відчайдушно розшукував свою кохану. Нарешті йому вдалося з’ясувати, що її викрав сталінський нарком Лаврентій Берія і насильно утримує нещасну дівчину у своєму особняку на Малой Бронной. Підкуплений Яковом за ящик „жигулівського” пива тамтешній садівник повідомив йому геть дикі речі, буцімто, бузувір Берія, схиляючи Ольгу Берґґольц до статевої близькості з ним, піддав її тортурі голодом. І вона, не витримавши, віддалася розбещеному „залізному” наркомові... Несамовита лють і жага помсти цілком оволоділа тоді покривдженим юнаком. Він і двоє його надійних друзяк – генерал армії Георгій Жуков і перший секретар Рибінського міському комсомолу Юрій Андропов - дочекавшись Берію, який на той час послугами особистої охорони не користувався, накинулися на нього на порозі його особняка і, поваливши бідолашного на землю, почали немилосердно його лупцювати (особливо старався Юрій Андропов). Нарешті Яков дав команду зупинити криваву розправу. Він приставив до горла Берії кинджал з вимогою негайно відпустити Ольгу. До смерті наляканий Лаврентій Берія, нарешті зрозумівши, чого від нього хочуть, повідомив, що він залюбки виконав би вимогу. Але, даруйте, сказав він, - Ольга Берґґольц та її батьки три дні тому були відправлені етапом до Сибіру. Але він божився, що поверне їх до Москви, якщо йому буде збережено життя. Але Яков і не здогадувався, що лютий нарком - лише безпорадний виконавець волі Сталіна. Лаврентій же і доповів Кобі про те, що трапилося біля його особняка на Малой Бронной...
Дізнавшись про перебіг подій, Сталін від душі нареготався і похвалив сина за зухвалість та сміливість, яку він відверто поціновував. Але, разом з тим, аби й Лаврентія не кривдити, розпорядився взяти Якова під домашній арешт. Уже, перебуваючи у якості арештанта, Яков дійшов висновку: все, що сталося з його коханою дівчиною, є результатом батьківської інтриги. Цього пробачити він йому не міг аж ніяк... І коли Яков, два дні потому зустрівся з батьком, не роздумуючи у нього вистрелив із пістоля, який він приховав для цієї слушної нагоди у рукаві своєї сорочки. Куля влучила у руку, другий постріл йому перешкодила здійснити охорона... Сталін дуже любив своїй дітей – він пробачив синові і цю зухвалість, але без охорони більше він з ним не зустрічався. Після цієї зустрічі у нього лишилась ще одна „пам’ять” – ліва рука вождя майже повністю втратила працездатність.
Але повернімося до досліджень кремлівських медиків. Ними було встановлено, що відновлення статевої потенції у Васілія Сталіна є можливим – для цього необхідно пройти курс лікування у лікарні професора Плейшнера у Німеччині. В СССР займатися подібними проблемами було, м’яко кажучи, не прийнято... Один лишень дзвінок Сталіна своєму другові Гітлеру і Васілію було влаштовано дійсно королівський прийом у столиці третього Райху.
Лікування у відомого всій Европі професора неабияк радувало почесного совєтського пацієнта – не пройшовши ще й першого етапу лікування, Вісілій відчував, як пульсує кров в його пенісі, коли він з вікна свого номеру-люкс найкращого берлінського готелю спостерігав у бінокль за перехожими жінками (поза його увагою не лишались і особи чоловічої статі). Але ці пульсації були ніщо, коли він згадував про Ґанса Гімлера – ерекція була настільки миттєвою, що за кілька секунд завершувалася бурхливим сем’явиверженням. Ще б пак! Умови парі між ними не були виконані і все через підступність „етого очкаріка”, яка (до того ж) принесла стільки йому страждань. І жага помсти, що так притаманна грузинам, взяла гору над здоровим глуздом...
В Берліні, з метою розшукати Ґанса, Васілій заприязнюється з грузинськими націоналістами, які знайшли притулок у розвідувальному відомстві Шеленберґа.KAR10 Саме вони і підказали йому, як і де можна відшукати свого кривдника... Похмурого зимового вечора до шикарного берлінського ресторану „Шварцкопф” завітав незвичний відвідувач, який явно відрізнявся від інших – білявих і блакитнооких – він був кароокий, темноволосий, нічого не замовляв, бо німецькою геть не володів. Він лише з допомогою жестів довідався у метрдотеля у якій кабінці ресторану знаходиться наразі Ґанс Гімлер. І, опісля люб’язних вказівок, направився туди. Варто зазначити, що за часів жорсткої расової сегрегації, яка на той час панувала у нацистській Німеччині, Васілій Сталін, який аж ніяк не вписувався у арійські критерії, був би негайно заарештований гестапо, щойно переступивши поріг такого закладу, як елітарний ресторан „Шварцкопф”. Так воно й було б, якби метрдотель не був таємним співробітником німецьких спецслужб. Він то знав, що то за один – син ліпшого друзяки Гітлера Сталіна. Але, ані він, ані Шеленберґ, ані Гітлер і гадки не мали про причини захворювання почесного фюрерового гостя – Ґанс, приховуючи свою ганьбу у Бресті, не розповів про те, що трапилося там, навіть своєму батькові. Що й стало його фатальною помилкою... Дебелим тесаком Васілій володів віртуозно, - якщо тут доречне буде це слово, - жертви, а Ґанс перебував там разом з красунею Барбарою – дочкою гітлерівського банкіра Шахта, не встигли й зойкнути, що й дозволило Васілію полишити ресторан без будь-яких перешкод та ускладнень... Не хотілося опускатися до описування натуралістичних сцен та, все ж... У звиклих до всього кривавого за час жидівських погромів у нацистській Німеччині поліціянтів та гестапівців, коли вони прибули на місце злочину до „Шваркопфа”, паморочилось у голові, багато з них, не стидаючись, просто блювали: по всій кабінці були розкидані частини тіл двох молодих людей, їхні відтяті голови, з витріщеними від жаху очима „прикрашали” стіл з добірними стравами, при чому, з рота Ґанса Гімлера стирчали його ж власні геніталії. Згодом експертизою було встановлено, що зловмисник-садист, довершуючи свою криваву справу, здійснив уже з обезголовленим молодим чоловіком ще й статевий акт у його анальний отвір.
В Німеччині Васілію, звісно, перебувати було вкрай небезпечно. Грузинські націоналісти, хоч і перебували „під дахом” у Шеленберґа, надали своєму землякові тимчасовий притулок, напевне тому, що Вісілій, як і вони, був грузин, а це таки є вагомим фактором для людей, які перебувають надто довго поза межами рідної домівки. Таємно дістатися Совєтського Союзу Сталінові-молодшому посприяв совєтський резидент у фашистській Німеччині, кадровий розвідник Ріхард Зорґе...
Зустрівши сина і довідавшись з перших вуст про те, що трапилося у Берліні, Сталін був безмежно обурений – він наказав заарештувати сина і запроторити його до лубянської буцегарні. „Пусть он там оценіт свой поступок”, - казав Іосіф Сталін. А тим часом із Берліна від Адольфа надійшла телеграма, адресована особисто Іосіфу. У ній адресат увічливо вимагав свого друга Йосю надати тлумачення того, що сталося у ресторані „Шварцкопф”. Отримувач, втім, як і Аді, перебував у змішаному стані і з відповіддю не поспішав. Подібне нехтування образило Гітлера і змусило надати наступним своїм телеграмам різкости і вимогливости. Але й вони, як і перша, потонули у мовчанці Сталіна. 
Три дні потому з Луб’янки від Сталіна-молодшого надійшло прохання до батька про побачення. Сталін погодився. Коли вони зустрілися, Васілій був неймовірно пригніченим, захлинаючись, він плакав і благав у батька вибачення. І той пробачив. І тоді син повідав батькові геть кепську новину: статева потенція у Васілія - відсутня. І знов закипіла робота кремлівських лікарів. А втім, вона тривала не довго. Було з’ясовано, що причиною розладу статевої функції є незавершений курс лікування у Плейшнера, а також сильне нервове перенапруження. Також лікарі запевнили Сталіна, що вилікувати його сина можна й в умовах Кремля – були би лише препарати з берлінської клініки професора...
До Німеччини, для зустрічі з Ріхардом Зорґе, направляється таємний агент з листом від Сталіна. У листі Сталін наказує Зорге будь-що роздобути необхідні ліки у клініці професора Плейшнера, простіше кажучи, просто їх украсти. Паралельно з листом до Зорґе, але вже офіційними каналами, Сталін надсилає Гітлерові телеграму з якимось чудернацьким та важкозрозумілим текстом. Сталінське послання аж ніяк не задовольнило вимог Гітлера, що принизило його ще більше...Сталінський посланець повернувся з Берліну доволі швидко. Таблеток він не привіз, зате передав Сталінові листа від Зорґе. Лист цей якимось дивом зберігся й до сьогодні у секретному архіві Комітету Ґосбєзопасності. У вихорі горбачовської політики гласности він, разом з іншими документами був розсекречений у 1988 році. Варто навести його текст мовою оригіналу: „Товарищ Сталин, Рейхстаг и Германия в трауре. Адольф Гитлер и его правительство недоумевают и негодуют в связи с тем, что произошло в ресторане «Шварцкопф»! Вы же, товарищ Сталин, вместо того, чтобы дать нашим немецким друзьям исчерпывающее объяснение того, что стало причиной страшной трагедии в ресторане, извиниться и успокоить их, требуете от меня то, что я, как интеллигентный и порядочный человек, делать не стану. Я не вор, товарищ Сталин, и лезть в клинику воровать там таблетки, даже – для Вашего набедокурившего сына, я не стану. Свои усилия нам нужно сосредотачивать на куда более важных, действительно государственных делах. Нутром чувствую войну, товарищ Сталин! Искренне Ваш, Рихард Зорге. 23 февраля 1941г. Кстати, с праздником!”.KAR11
Що ж, зациклений на своїй секретній роботі на благо держави, Зорґе „нутром відчував війну”. Але ця неймовірна інтуїтивність надто послабила передчуття власного самозбереження - далися ознаки роки перебування розвідника поза межами кривавих реалій сталінського режиму – у порівняно вільній Европі... Після чергових відвідин Зорґе московським агентом, розвідник нарешті усвідомив – його карту бито: не треба було так зухвало відповідати, та ще й у доволі блюзнірській манері вітати зі святом Красної Армії... Десь на якомусь етапі аналізу Зорґе припустився помилки і тепер, за наказом з Москви, його направляють до Японії. Не підкоритися і накивати п’ятами він не міг – у Москві лишалася кохана дружина і десятирічна донечка. І розвідник вдається до відчайдушної спроби виправити для себе та родини невтішний стан, до якого його довела непокірність вождеві. Глупої ночі, за лічені години до відбуття з Німеччини, він проникає до клініки професора Плейшнера. Та, тільки-но він встромив у двері ординаторської ломик-фомку, як округа наповнилася несамовитим вереском сирени (розвідка Абверу прорахувала цей варіянт). Кинувши все, Зорґе втік, підклавши під споруду клініки бомбу з годинниковим механізмом... Його авто було вже на околицях Берліну, як до вух небораки долетів гуркіт грому – це здійнялася у повітря клініка професора Плейшнера, поховавши у своїх руїнах хворих, медперсонал, співробітників контррозвідки, що чатували у підсобному приміщенні і...пігулки, які, за даними Центру, були лише у цій клініці.KAR12
Тепер Зорґе гратиме зі Сталіним ва-банк: Сталін думатиме, що Зорґе, аби позбутися опали, роздобув ліки для Васілія, Зорґе – не заперечуватиме, а відтак, у нього лишається час щось придумати задля порятунку – свого і родини... Опівдні наступного дня від Гамбурга, курсом на Японію, відчалив величезний океанський лайнер „Бісмарк”, на борт котрого вчасно встиг Ріхард Зорґе.
Два тижні потому совєтського розвідника знаходить у Токіо таємний кремлівський посланець, маючи при собі лист від Сталіна. Між рядками листа, недвозначно читалося: „Дай таблетки, а то тобі і твоїй родині – гаплик!”. Сталін клюнув. Але й Зорґе час на японських островах не марнував. Йому вдалося вийти на японських комуністів, які перебували на той час у глибокому підпіллі. Настільки глибокому, що Зорґе й уявити не міг, що в цій бездоганно законспірованій організації може діяти провокатор-нінзя. Саме йому й було доручено роздобути хоча б японський аналог того німецького препарату з клініки професора Плейшнера. І він його, звісно, добуває. Помістив пігулки до саморобної, зі свастикою, упаковки, Зорґе, з відчуттям виконаної роботи, передав їх гінцю з Москви.
Сталін з радістю сприйняв „дарунок” з Токіо і хотів було порадувати Васілія. Але пильний член Політбюро Міхаіл Суслов виказав застереження і сумнів щодо цього поспішного кроку. Вождь був чимало здивований, ще б пак, він-то розумів чим ризикує Зорґе. Але на експертизу пігулок таки погодився… Буцімто, на вечірку у Кремлі був викликаний старий большевик та Кобин друзяка (Коба – босяцька кликуха Сталіна за часів його злочинної молодості) Наум Поносов, на босяцьке назвисько „Понос”. Саме йому належало бути головним „експертом”. І коли Понос, з сяючою усмішкою, переступив поріг сталінського кабінету, Коба, з такою ж веселковою усмішкою, стрімко наблизився до лихого свого друзяки і з силою запхав до його рота дві у рожевій оболонці пігулки. Старий большевик, напевне, подумав, що це якийсь черговий жарт „корєша” і ще кілька секунд продовжував посміхатися і щось белькотіти на блатному жаргоні. Але враз його обличчя зсудомило потворною гримасою, воно різко почорніло, кабінет наповнив жахливий стогін, з широко розкритого рота, наче з брансбойту, і прямісінько на Сталіна, вилетів фонтан блювоти. Потім Понос, мов підкошений, звалився з ніг і, перед тим, як остаточно сконати, ще хвилини зо дві корчився у нелюдських конвульсіях. Ще стільки ж хвилин Сталін, голова і френч якого були запацьорені смердючими блювотними масами, стояв, наче вкопаний, над небіжчиком... Отже, справдились підозри Суслова, причому, у найжорстокіший спосіб – Зорґе передав під виглядом таблеток, сильнодіючу отруту! І не будь-кому – його синові!
Вже два дні потому японські сищики, чисто випадково, знаходять на площі перед Імператорським палацом компромат на Ріхарда Зорґе, якого було більше, аніж достатньо, для арешту розвідника. Де і як він завершив свій земний шлях достеменно не з’ясовано і до сьогодні.KAR13Його кохана дружина і дитина були репресовані, заслані до Сибіру, де і загинули.
А Сталін-молодший сумував вдень і вночі, оплакуючи втрачену статеву свою потенцію. Його татусь місця собі не знаходив від жалю та від безпорадности. Аж тут, наче, якесь провидіння, він пригадав про таємницю, яку йому вже понад року, відкрив один генерал з амбасади СССР у Німеччині. Сталін вже забув його прізвище, але він пам’ятав, з якою упертістю той чоловік добивався прийняти його особисто, бо, бачте, він володіє таємницею, яку нікому, „кромє таваріща Сталіна”, він не погоджувався розповідати. Сталін його тоді прийняв, та особливої уваги балачкам про гітлерівського родича та про підміну в берлінському пологовому будинку він не приділив. Але Сталін був педант – він підняв записи свого особистого щоденника півторарічної давнини... І його осяяло!

Глава IV. ГЕШЕФТ ІЗ ГІТЛЕРОМ

З совєтської амбасади у Берліні, у термінових справах, було викликано до Москви військового аташе генерал-майора Іванова. Його дружина Ліза, одразу після пологів, повернулася з дитиною до Москви. Прибувши до „бєлокамєнной”, Абрам Іванов, на шляху до Наркомату, на хвильку заскочив до себе додому, адже він страшенно скучив за своєю коханою. Не встигло подружжя як слід обійнятися і розцілуватися, як до їхнього помешкання увірвалось вісім дебелих молодиків у чорних шкірянках, з пістолями та посвідченнями ОҐПУ, а також, із санкціями та обшук та арешт їх обох. За лічені хвилини житло Іванових було перевернуто шкереберть – чекісти шукали секретні англійські директиви та американську мікроплівку. Все це, як і слід очікувати, було знайдено. KAR14 Опісля чого заарештованим було наказано негайно зібратися... Участь подружжя було визначено наперед: Абрам оголошувався англо-американським шпигуном, Ліза – його пособницею. І для таких - „аґєнтов імпєріалізма” – у совєтського народу була єдина запобіжна міра – „растрєлять, как бєшаних сабак”! Їм, навіть, не дозволили попрощатися з синочком Андрєйкой, тобто, гітлерівським небожем, який знадобився Сталінові для лихої гри з Гітлером. Коли Андрюшу було доставлено до Кремля, Сталін поквапився заспокоїти Васілія, якого на ніч він навіть клав до себе у ліжко, аби убитий горем синок не скоїв чогось з собою - мовляв, незабаром, сину, все піде на лад. 
У Берлін Гітлерові Сталін шле радісну „новину”: виявляється, Аді - не один у цьому ворожому світі, бо він має рідну кровинку – небожа. Як так сталося, Сталін обіцяв якось розповісти. А ще, говорилось у посланні, дядько хоч завтра може притиснути до грудей свого родича, якщо (яка дрібниця!) надішле своєму другові Йосі пігулки від імпотенції. У відповідь Гітлер жартівливо пожурив свого друга-інтригана і повідомив, що з його боку жодних перешкод для обміну по лінії „небіж - пігулки” немає.
Але цій оборудці не судилося втілитись у життя – не очікувано на арені подій з’являється… Чойболсан, голова Великого Народнього Хуралу, а також хазяїн Монгольської Народньої Республіки. Весь цей час він вважав за потрібне перебувати у тіні і прискіпливо спостерігати за перебігом означених подій через щільну агентурну мережу, яка наче павутиння окутала земну поверхню. Головний монгол був абсолютно не зацікавлений у приязних стосунках між СССР і Німеччиною. Адже, він справедливо вважав, що дружба Сталіна з Гітлером нічого доброго для Монголії не принесе - останній, чого доброго, може попросити Сталіна припинити допомагати комуністичній Монголії, яку з усіх боків „клювали” японські самураї... Тут варто вточнити: японці намагалися загарбати цю країну не стільки у прагненні азійського панування, скільки у прагненні убезпечити власну безпеку – за даними японської розвідки, монголи ведуть, і доволі успішно, розробку нової надзброї, здатної стерти Японські острови з лиця землі. KAR15
… 29 травня 1941 року побачило світ чергове число головної газети комуністичної Монголії „Унен” з кричущою передовицею: „Приголомшливий успіх нашої медицини!”. Означена цією назвою стаття була сповнена заздоровницями на честь вітчизняних медиків і, звісно, дорогого товариша Чойболсана.KAR16 Ще б пак, у ній, начебто, монгольському народові повідомлялося, що відтепер на нього чекає, як нині би сказали, нечуваний демографічний вибух – розроблено унікальний засіб, з допомогою якого зберігається аж до глибокої старости здатність до розмноження, крім цього, а саме не це зверталася головна увага монгольських ідеологів, ці панаційні ліки здатні поновлювати чоловічу потенцію навіть у найбезнадійних випадках. Приманка спрацювала – вже два дні потому Сталін викликав до себе монгольського амбасадора Юмжеґіна Цеденбала, який, удавано сором’язливо, вручив совєтському вождеві подарунок від вождя монгольського. Це був той самий „новий” препарат. Слово „новий” взято у лапки не випадково – від новизни його відокремлювало щонайменше півтисячі років, коли його вживали ще вояки Чінґізхана, аби під час тривалих західних походів не притуплявся статевий потяг до жінок і, як профілактичний засіб попередження простатиту і сечокам’яних хвороб через постійну трясучку у кінському сідлі. А протягом шести днів, а саме 7 червня 1941 року було запляновано обумовлений Сталіним і Гітлером обмін...
На четвертий день після вручення Сталінові МСД („Монголо-Совєтская Дружба) – саме так запропонували монголи назвати цю панацею, - настав радісний тріюмф міжнародної політики СССР – статева потенція у Васілія Сталіна поновлена. З цього приводу Сталін-старший розпорядився дати у Кремлі бал. Щоправда, він трішки дорікав собі, що через паніку, пов’язану з острахом за здоров’я та життя сина, принизив себе перед Адольфом і ледь не лишився потужнього козиря, яким, як він зрозумів, можна крутити цим дурнем „як циган сонцем”. Але Сталін, щодо цього, вже розробив мудрий плян і тому разом з усіма цілком віддався веселощам 4 червня 1941 року.
...7 червня 1941 року у Москві німці у своїй амбасаді зробили все необхідне аби найпомпезніше облаштувати церемонію обміну. Але вони, сірі, і не здогадувалися – „нємєцкіє таблєткі рускім уже нє нужни!”. Стравами на найвитонченіший смак, зі столу, накритого на 42 персони, з совєтської сторони насолоджувалася абсолютно не представницька делегація (найкоректніше визначення). Очолював її Нікіта Хрущов – єдиний офіційний представник сталінського істеблішменту, тай то, на той час, вельми другорядний. А ще – різні совєтські знаменитості: зірка кіна Любовь Орлова, літунка Валєнтіна Ґризодубова, герой-шахтар Стаханов та з десяток неголених, понурих типів, назбираних по московських буцегарнях, головно, з так званої, „Матроской тішини”. Стратег Сталін, продумуючи всі комбінації свого „ґешефту” з Гітлером, зупинився саме на такому складі совєтської „делегації”, в результаті візиту котрої, у німецькій амбасаді не дорахувались матеріяльних цінностей на десятки тисяч райхсмарок, а у амбасадора Віллі Брандта гості спромоглися витягти з кишені ще й коштовного золотого годинника. Вони, навіть, не аплодували, коли амбасадор урочисто вручав Хрущову кілька упаковок з таблетками – сталінський сценарій цього не передбачав. Візитери у грубий спосіб зігнорували елементарними нормами етикету – не дочекавшись запрошення, гигикаючи вмостились за стіл і почали хлистати шнапс і водку, хапаючи закуску запацьореними руками. Бідолашних німців аж заціпило від такого нечуваного нахабства. Навіть, державний діяч Нікіта Хрущов, не знявши з голови свого картуза з величезною зіркою, яка чомусь „красувалася” на ньому догори дригом, враз осушив два стакани шнапсу і, затиснувши в одній руці жирний окорок, який, з дикунським ревінням, рвав зубами, другою рукою почав ялозити в декольте акторки Орловою, та так, що тоненька її сукня почала рватися на шматочки. А злісні бандюги, швидко захмелів, взялися, розмахуючи кастетами та гострозаточеними ложкам, з’ясовувати між собою стосунки, водночас, здійснюючи гомосексуальний акт з, так званим, „пєтухом”, який, також, являвся членом совєтської делегації. Лишень кремезний Стаханов, хоч і не зняв з голови шахтарської каски з увімкненим ліхтарем-коногонкою на лобі, вів себе, у порівнянні з рештою гостей, у рамках – він і витончена Ґризодубова пили водку і шепотіли щось інтимне. Але згодом і герой-гірник себе „проявив”. Він навернув закупореною пляшкою шампанського по голові кінооператора амбасади, який знімав на плівку все це дикунство. Тільки опісля, наче прийшовши до тями, зовні нордичний Віллі Брандт заволав щосили, щоби ці „швайне” припинили увесь цей гармидер й забиралися геть, але спочатку нехай передадуть йому на руки дитину, як це було передбачено протоколом зустрічі. За мить запанувала тиша. Ледь стоячий на ногах Нікіта Хрущов махнув масною від їжі рукою, подаючи знак водієві, який від випитого ледь пересувався і, аби тримати рівновагу, повсякчас спирався об стіни, об двері та присутніх. Невдовзі він повернувся і передав на руки амбасадорові потворну дитину. Її голова була неймовірно велика, на лівій ручці була відсутня кисть, зате не правій налічувалося аж шість пальців. Опісля цього „гості”, неначе по команді, вишикувалися у ряд по двоє, взявшись за руки, організовано й мовчки пішли до своєї вантажівки… Іосіф Віссаріонович довго реготав – сценарій, як найкраще втілився у життя. Учасники цієї, з дозволу сказати, місії були нагороджені цінними подарунками, а Хрущова, до того ж, було ще й нагороджено Орденом Актябрьской Рєвалюціі. Люті ж зеки були амністовані, як говориться у московітів, „пад чістую”.
Після цього „обміну”, у зносинах поміж СССР та Німеччиною запанувало короткочасне затишшя. Та вже через тринадцять днів, 20 червня 1941 року, близько опівночі за московським часом Сталінові зателефонував Гітлер. Кремлівський абонент ледь притулив слухавку до вуха. З протилежного кінця дроту доносилися істеричний лемент – Аді лаяв Йосю за те, що той підсунув йому якогось виродка, який немає з ним жодного споріднення, до того ж цей виродок сконав шість днів тому від дизентерії, встигши заразити цієї хворобою дітей Геббельса. Аді вимагав пояснень, але Йося вперто мовчав, а потім і взагалі, жбурнув слухавку на важіль, тільки-но роздратований Аді почав йому погрожувати війною.

Глава V. ВІЙНА

Сталін зробив все необхідне, аби війна розпочалася якомога швидше. Він також постарався, щоб німецький „бліц-кріг” відбувався без будь-яких ускладнень для німців. Совєтські передові частини було відведено подалі від кордону на Бузі – углиб території, а на рубежах СССР, наче жертовні агнці, залишалися розукомплектовані прикордонні загони, озброєні трьохлінійками зразка 1906 року та з запасом „сухпайка” максимум на три дні. Так, що відбивати навалу могутнього супротивника, що вдерся зрання 22 червня 1941 року на територію СССР, не було кому. Чого, власне, і прагнув мудрий грузин, який недарма мовчав перші десять днів від початку вторгнення, що ще більше деморалізувало бойовий дух Красної Армії і сіяло паніку серед цивільного населення...
Це вже стало „клясикою”: буцімто, Сталін був так сильно вражений і приголомшений неочікуваним порушенням Гітлером мирних угод з ним, що це могло видати його панічний настрій під час його звернення до народу, навіть, по радіо. Тому, за Сталіна це зробив нарком закордонних справ Молотов, а сам він, буцімто, всі ці дні перебував на підмосковній дачі в Завідово, не бажаючи нікого бачити. Це все дурня! Іосіф Сталін у перші десять днів від початку війни, названої совєтською пропагандою „Вєлікая Атєчєствєнная”, гостював… у Берліні у свого друга Адольфа, якого поступово, у перервах між застіллями та гомосексуальними втіхами, присвячував у пляни своїх надстратегічних задумок. Адольф же, доблесні війська якого шматували противника сході, вражаючись від його немочі, дослуховувався до кожного сталінського слова, все більше захоплюючись його генієм. В чом саме полягав горезвісний плян Сталіна – простий, між тим, далі нікуди...
Як відомо, труд підневільний, тобто, такий, що домінував в СССР, є найменш ефективний. Як не затягував Сталін „гайки” у власній державі, скільки б не створював нових ҐУЛАҐів та колхозів з „продразвєрсткамі” та „трудоднями” тощо – совєтська економіка невпинно занепадала. І це у той час, коли США та Европа, перестраждавши важкі часи депресії, впевнено нарощували економічну міць – на заздрість „пєрвой странє социалізма”. І виникла тоді в голові у Сталіна (майже за півстоліття до Міхаіла Горбачова) ідея перебудови народнього господарства. Для цього, звісно, не можливо обійтися без закордонних інвестицій. Але ж, одначе, як впустити іноземців до концентраційного табору – СССР? Ті ж зчинять ґвалт на весь світ з приводу нечуваних у світовій історії порушень прав людської гідності, репресій, голодоморів у „гасударствє рабочіх і крєстьян”. Дійсно, для будь-кого це було б безвихіддю, але либонь не для Сталіна – його осяяла думка, що розірвати це „хибне коло” принагідно можна через договірну війну, тобто, таку війну, коли з ворогом про все можна заздалегідь домовитися. На ролю такого „ворога”, як ніхто, підходив Гітлер. Отже, освічував Йося Адю, як тільки німецькі війська досягають Кавказьких гір (далі не треба), з Гітлером відбувається нечуване – він стає набожним пацифістом, кається перед світом у гріхах і, звичайно, благає вчорашніх ворогів допомоги у перебудові німецької економіки з мілітарних на мирні рейки. Одночасно з цим, Сталін впускає і до себе „западніков”, які, у свою чергу, бачать, якої шкоди завдано війною „Странє Совєтов”. І, таким чином, десятиліття сталінських жахіть буде списано на злодійку-війну. Адольф все це слухав наче заворожений, час від часу відкриваючи у захваті ротик і пересмикуючи своїми дівочими плечиками. Сталін же, раз за разом перечіпаючись на розкиданих по долівці порожніх винних пляшках, поважно, наче у себе у Кремлі, зміряючи важкими кроками гітлерівський кабінет і дмухаючи смердючим димом своєї люльки, вів далі... Щиросердний християнський світ, повіривши двом тиранам, починає надавати їм економічну та фінансову допомогу та різні новації. А друг Аді, до всього іншого, отримавши свого небожа, цього разу, як запевнив Йося, -справжнього, очікує на „сигнал” з Кремля. І нарешті, Сталін дійшов до кульмінаційного моменту свого пляну - на надсекретних підземних заводах у Сибіру ось-ось завершиться розробка нової термоядерної зброї. От тоді-то й настане час „Ч” – розслаблені англо-американські тюхтії отримають по своїм столицям та крупним містам ядерні удари. І відтоді земна куля буде валятися у ногах Сталіна та Гітлера!
Але Сталін не був би Сталіним, аби не прагнув до одноосібного панування. Гітлер повів себе, як необачний хлопчисько, що, варто зазначити, йому не було притаманно – напевне, таки Сталін мав талант до гіпнозу. А річ у тім, що атомна надзброя у Сталіна вже була. Друг та співкамерник Чойболсан позичив своєму „старшому браткові” аж з десяток таких атомних бомб. (У 1916 році у тефліському централі, до камери, де вже перебували під слідством затримані бандити-експропріатори Коба і Камо, було запроторено дрібного шахрая, вокзального „наперсточника” і торговця анашою Чойболсана. Майбутнього, після Сухе-Батора, вождя монгольського народу, якого, якби не заступився Коба, зґвалтував би зухвалий Камо. І Чойболсан все це, з вдячністю Сталінові, пам’ятав). Парою-трійкою цих бомб Сталін сплянував знищити армію Верхмату, коли та повертатиметься назад до Райху, якщо, звісно, Гітлер йому повірить, парочку він жбурне безпосередньо по Німеччині, а рештою шантажуватиме всіх інших, віддавши Чойболсанові „з панського столу” тихоокеанський регіон з Японією. Навіщо, думав Сталін, ділити земну кулю з Гітлером, який, як і він, був ласий до глобального панування, коли „шєстьорка” Чойболсан і тими „крихтами” буде задоволений.
… Напередодні нового, 1942 року, німці вже стояли перед Москвою і не мужні „панфіловци” утримували ворога від вступу до „бєлокамєнной” – вони, а втім, як і інші захисники столиці СССР, отримали місячну норму спирту і не викисали у своїх бліндажах.KAR17 А, просто, буквально, на порозі вирішальної атаки на Москву від Гітлера з Берліну надійшов приказ – штурм відкласти і чекати на нові розпорядження. В цей же час, із Москви вилетів літак, якому було надано повітряний коридор. Він прямував на Берлін. На його борту знаходилися совєтський маршал Роккосовскій, фельдмаршал Кейтель і хлопчик Андрюша Іванов. Пізно ввечері літак приземлився у Берліні. Але Гітлер, перед тим, як обійняти родича, наказав дослідити дитину на предмет їхньої споріднености – Адольфу було вже достатньо того дизентерійного виродка, „подарованого” Йосею. Аналізи мали позитивний результат – до Берліну від Сталіна прибула кровинка Шиккельґруберів! Наступний приказ фюрера арміям, що здійснювали плян „Барбаросса”, був, взагалі, приголомшливий – військам належало згортатись, запаковуватись і вирушати у зворотньому напрямкові, а рухаючись додому – руйнувати, підривати все, що стрінеться на шляху, а цивільне населення нищити без всякого розбору. Сталін тріюмфував. Він зателефонував Адольфу і запропонував сконцентрувати його війська в районі курських боліт – ця малонаселена місцина, як ніяка інше, підходить до „таємної вечері”, як він висловився, між ними, найближчим військовим командуванням з обох сторін, аби ввести його в курс їхніх задумок. Сталін занадто переймався, щоби Гітлер не запідозрив тут якоїсь пастки, але той, і цього разу, повів себе, як довірлива школярка. І коли, в означеному Сталіним місці, сконцентрувалося понад трьох мільйонів гітлерівців, у яких паморочилось у голові від роздумів, що се означає, адже, „бліц кріґ”, до якого їх вів фюрер, був так близько, у небі з’явилося три літаки без розпізнавальних знаків… За лічені хвилини вогняний смерч від такої ж кількости атомних бомб перетворив все на попіл. Справу довершили рівно тисячу танків „Т-34”, що виїхали зненацька з засади. Вони зорали своїми траками, перемішуючи з землею все, що лишилось від непереможного Вермахту. Загинули там і екіпажі бойових машин – увійшовши в зону неймовірної радіації, їм вистачило життєвих сил лишень на цю частину приказу (так, принаймні, вважали самі танкісти). Це роки потому будуть розроблятися прийоми та методи рятування від ядерного випромінювання, а поки – зберігати життя совєтських танкістів не входило до плянів Сталіна. Опісля цієї „екзекуції” совєтська пропаганда „видала на гора” світові легенду о „вєліком танковом сражєніі”, на ймення „Курская дуґа” і, що, буцімто, саме в цих місцях було досягнуто корінного перелому всієї ІІ-ї Світової війни. Також, після цієї „бітви” пішла гуляти світом ще одна „байка” – про страшенні жертви білоруського народу, спричинені гітлерівцями. „Байка” – тому, що білоруси – не жиди чи цигани і не знайшлося жодної директиви щодо знищення німцями білорусів. Все пояснюється просто: саме на час ядерних ударів по Вермахту на курських болотах, дув потужній південно-західний вітер, який і підхопив ядерні „гриби” з, так званого, поля бою і поніс їх у бік Білорусії, які у вигляді опадів, пролилися на голови нещасних білорусів і, частково, - поляків, до яких, також, по завершенні війні, була застосована „білоруська схема” про геноцид поляків. Добити все, що лишилось від колись грізних груп армій „Південь”, „Північ” та „Центр” для Красної Армії стало вже справою часу і вона розпочала свій переможний поступ на Берлін.

Глава VI. ХТО?

Коли авіабомби совєтської авіації сипались геть поряд Райхстаґом, Адольф Гітлер остаточно переконався – Сталін його обдурив і він програв. Тривалі роздуми відносно того, що робити далі, привели його, як йому здавалось, до оптимального варіянту... На руках у нього лишався небіж – хлопчина, колись – Андрєй Іванов, а нині – Карло Лєвінсон, якому йшов вже шостий рік. Гітлер усвідомлював: Карло – єдиний ланцюг, що пов’язує його з майбутнім, обірвавши який – обірветься рід Шиккельґруберів. Чинити так, як його соратник Геббельс, який знищив шістьох своїх дітей, дружину і себе, він не мав жадного бажання... І він знищує свою співмешканку актрису Єву Браун, з якою він обвінчався, буцімто, задля подвійного самогубства, та свого двійника - сілезького металюрга Отто Рабиновича.KAR18 Вірні фюрерові офіцери помістили обидва трупи у мішок, винесли із бункера і підпалили в одній із вирв, лише ледь поливши бензином – щоби трупи надто не обгоріли. А сам фюрер, прихопивши найнеобхідніше та, звісно, Карла, замаскованим під санітарний літак, відлетів з секретного літовища, назавжди полишаючи палаючий Райх.
Гітлер поспішав до Токіо – шукати притулку у свого близького друга імператора Хірохіто. З трьома дозаправками у Єгипті, Аббесинії та Бірмі, 9 травня 1945 року літак приземлився у японській столиці, де почесний пасажир та його небіж отримали найгостинніший прийом. А двома днями раніше, а саме 7 травня, розвідником п’ятого розвідбатальйону Другого Українського фронту Іваном Козалупенком, що нишпорив у районі гітлерівського бункеру у пошуках драгметалу, було знайдено два напівобгорівші трупи. За день світ узнав: Гітлер мертвий!KAR19
Сталінові, хоч той і дав дозвіл на оприлюднення цієї сенсації – насамперед, для своїх союзників, аби ті знали: хто відтепер хазяїн Берліну – такий фінал був надто прісний і нецікавий. Йому, як будь-якому тиранові, хотілось особисто посмикати живого Адольфа за вуса, який ще вчора був жахом всього світу, щоби він, ну, хоча б, на вушко зізнався, що Сталін його таки переграв. І лише потім – поставити до стінки, а може й залишити у себе у якості живого експоната. Хто знає, адже у Йосиф був щодо цього великим фантазером... Фантазії – фантазіями, але у Сталіна щодо цього напівобгорівшого „гітлера” були певні сумніви: а де його небіж? Гітлер, який за ним душі не чаяв, не міг так запросто піти з життя, покинувши свого єдиного малолітнього родича напризволяще. „Здєс што-то нє то”, - повторював уголос Сталін свою думку. І не помилився: один з офіцерів, що виконував останню волю фюрера у бункері, не витримавши тортур катами із СМЄРШ, зізнався у всьому...
Не варто особливо фантазувати про те, що подумав Сталін, коли довідався, що Адольф живий-здоровий і переховується у Токіо. Не помилюся, а, якщо помилюся, то не дуже, коли викажу припущення відносно, що оголосив вождь своєму близькому оточенню: „Ну, що ж – нехай тепер наші браття-монголи відіграються на цих клятих самураях”. Опісля чого він зателефонував Чойболсану і той, отримавши довгоочікуване „добро” від старшого брата, перетворив Хіросіму і Наґасакі на попіл, скинувши на них по...атомній бомбі. Так, так, читачу, не американці – монголи уперши застосували ядерну зброю проти цивільного населення, за два роки після „Курської дуги”. І лишень зараз ми взнаємо правду...
Опісля цих зловісних бомбардувань, що забрали життя сотень тисяч мирних жителів, Сталін телефонував трьом абонентам: Чойболсану, Трумену і Хірохіто. Першого він подякував за яскраво проведену операцію, при цьому відмітивши, що монгольського вождя нагороджено званням Героя Совєтського Союзу, буцімто, за укріплення совєтсько-монгольської дружби. Щодо істинних мотивів нагородження, Сталін приказав не розпатякувати, це, мовляв, в інтересах самих монголів – у протилежному випадкові, Азія не пробачить їм за знищення своїх же – вузькооких. Чойболсан заприсягнувся тримати язик за зубами. На сім соратники і порішили. Розмова ж Сталіна з американським президентом мала ознаки чітко вираженої інтриги... Тут, аби розставити крапки над „І”, варто здійснити невеличкий екскурс в історію. Річ у тім, що отримавши на початку сорокових німецького жида Ейнштейна, американці розраховували швидко завдяки йому отримати атомну бомбу. Але, за даними совєтської розвідки, на рубежі 1943-44 років, роботи по її створенню застопорилися. Причина настільки банальна, що й важко повірити, та факт залишається фактом - це безпробудна пиятика та дебоширство з цієї причини провідного вченого Лос-Аламоської лабораторії (американський центр розробки нуклеарної зброї, стейт Невада) Альберта Ейнштейна. Вченого, чисто по-людськи, можна зрозуміти – йому довелося непереливки у гестапівських катівнях. А тут – Америка, свобода! Але раз-за-разом Ейнштейн, згадуючи страхітливе минуле, впадав у депресію, яку все частіше розвіював лабораторним спиртом. А, приходячи під шафе додому, гамселив нізащо ні про що свої домочадців. Про все це „пронюхали” всюдисущі американські папарацці та й розповсюдили в своїх мас-медіа світлини, на яких провідний учений-ядерник, який сам ледве уцілів від фашистського терору, жорстоко б’є дружину та двох своїх діточок. Це не на жарт його обурило – він розпочав нескінченну судову тяганину з газетярами, але весь час програвав процеси. Всі його заробітки йшли на судові видатки і, звісна річ, на випивку. KAR20 Роботодавці спочатку не відмовляли вченому у додатковій платні – аби бомбу винайшов. Але суди та пиятика забирали надто багато часу і відволікали від основної роботи. І коли Ейнштейн вперше отримав відмову роботодавців дати грошей у борг, він заявив в інтерв’ю „Сан-Франциско кронікал”, що краще він би „подох” у фашистському концтаборі, якби знав наскільки ця американська демократія – „гнила річ”, де ніякої управи немає на цих „смердючих писак”. Так що, як бачимо, американці були надто далекі від своєї заповітної мрії – ядерної зброї.
...Тому-то Сталін і телефонував Трумену. Мудрий грузин запропонував главі американської держави взяти на себе атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі. Аргументами щодо цього у Сталіна були: а). Зростання престижу США на міжнародній арені, як ядерної наддержави; б). Достойна відплата з боку Сполучених Штатів за жертви та збитки, яких вони зазнали від Японії на Тихому океані... У разі позитивного вирішення сталінської пропозиції, Америці гарантується передача Совєтським Союзом технологій та формул, необхідних задля створення власної атомної бомби. Трумен, безумовно, був шокований цією пропозицією та відвертістю свого учорашнього союзника Дядечки Джо (назвисько Сталіна у колах англо-американського істеблішменту). Але він і не відмовив „з плеча” – лишень, після тривалої павзи, президент пробубонів, що пропозиція цікава і заслуговує на увагу, але він - без погодження з Конґресом - вирішувати нічого не буде. Сталін не квапив, він розумів: „вередлива баба” демократія потребує цілої низки узгоджень та домовленостей. Його більше непокоїло інше: якби американці не запідозрили Совєти у спробі протиставити Америку азійсько-тихоокеанському регіонові. Але й тут Сталін перестрахувався: він натякнув Труменові, що у разі вирішення його пропозиції, СССР зобов’язується не просувати комунізм далі на схід від Китаю.
Увечері того ж дня відбулося секретне засідання Конґресу, на розсуд якого президент Сполучених Штатів виніс пропозицію Дядечки Джо. І, дійсно, пропозиція, у поіменному голосуванні була ухвалена одностайно. Адже Конґрес виражає волю американського народу, який, як відомо, вимагав суворої помсти японцям за десятки тисяч загиблих „янки” на Тихому океані і на Пьорл-Гарборі, зокрема... Щоправда, один конґресмен таки не приніс у жертву істину, навіть, заради національних інтересів – цим одинаком був Роберт Фіцжеральд Кеннеді. Він також відмовився поставити своє факсиміле під документом про зобов’язання не розголошувати цю таємницю століття, яка мала право на розсекречення лише аж через сто років. 
Ось тепер читач знає причину злого фатуму, що переслідував клан американських державних діячів Кеннеді (Роберта було убито за кілька років. Його брата, Джона, ця участь спіткала вже у чині Президента США у 1963 році, коли той лиш натякнув, що знає про те конґресове засідання опісля нуклеарних ударів по Японії)KAR21
Наступного дня, коли світ взнав „правду” про „авторів” ядерних бомбардувань, Сталінові телефонував Трумен. Він сказав, що свою половину роботи американці виконали – наразі черга „партнерів”. Для цього, за словами президента, біля нього знаходиться вчений-ядерник Камерон, який страшенно воліє записати формулу ядерної бомби, як того обіцяв Сталін. Той же, у свою чергу, наголосив, що і комуністи слів на вітер не кидають – поряд з ним стоїть, також, вчений-ядерник Сахаров, який прагне спілкуватися зі своїм заокеанським колегою. Глави обох держав гучно розсміялись, потім передали слухавки вченим. Та, ніхто з совєтського боку і гадки не мав: у той самий час, як молодий вчений Сахаров диктував надсекретні дані про ядерну зброю, на ньому, як на піддослідному кроликові, ставився експеримент по впливу психотропного опромінювання через трансатлянтичний телефонний дріт. А творцем цієї нової зброї і був той самий доктор Камерон…Чи не психотропні імпульси на мозок совєтського вченого Андрєя Сахарова привели до тієї дивної метаморфози, коли він – творець зброї масового враження, у тому числі й водневої бомби – перетворився на правозахисника і дисидента та ярого опонента державного устрою СССР, за що згодом був нагороджений Нобелівською премією миру?.. Формули виявились точними і правдивими. Вередливий й амбіційний п’яничка Ейнштейн американцям вже був ні до чого. Врешті США отримали те, до чого прагнули... Правду про істинних авторів атомних бомбардувань взнав лише японський імператор Хірохіто – він був третім абонентом, до котрого телефонував Сталін, з боку якого на вождя японської нації обрушився наглий, нічим не прикритий шантаж: або Хірохіто видає йому Гітлера, або третя монгольська атомна бомба впаде прямісінько на імператорський палац у Токіо. Батько усіх японців був вимушений зголоситися на умови другого батька, а також вождя всіх часів і народів і пожертвувати другом Гітлером заради благої цілі – порятунку японської нації і своєї, наближеної до Бога, персони. Та живого Гітлера Сталіну отримати не судилося – лишень його голову.
… Ще, будучи у зеніті слави, фюрер доволі часто захоплювався різними видами окультизму. А, опинившись у токійському вигнані, й поготів – віддався суцільно містиці. І саме у той час, коли Сталін шантажував Хірохіто по телефону, Гітлер, зачинившись у своїй кімнаті, гадав на кавовій гущі. І, о жах! На блюдці чітко проступили три портретні обриси: від двох крайніх на того, що був посередині, були направлені блискавки. У двох крайніх простежувались риси Хірохіто і Сталіна, а посередині був він. Гітлер! І тоді він, не довго розмірковуючи, залишає другові-імператорові передсмертну записку, у якій благає вберегти свого небожа, труїться ціаністим калієм...
Наступного дня до палацу імператора прибула секретна совєтська місія. Звісно, за Гітлером. Хірохіто, як це притаманно японцям взагалі, але абсолютно - не володареві нації, з півгодини кланявся і вибачався перед суворими гостями за те, що сталося. Потім він ударив у гонг, відчинилися золочені двері і до тронної зали увійшов слуга-самурай, тримаючи попереду себе золоту тацю з забальзамованою головою Гітлера, слідом йшов іще слуга-самурай, який тяг за руку заплаканого Карла. Імператор також ледь не плакав, адже, це все, що він міг запропонувати своєму шантажистові...
У Москві у Кремлі легендарному полководцеві Жукову ледь вдалося вгамувати та заспокоїти Сталіна й ублагати його не приказувати Чойболсанові скидати на Токіо атомну бомбу. Причина сталінського гніву зрозуміла: такий фінал гри поміж ним і Гітлером для нього прісним і нецікавим, він його прирівнював до власної поразки. На біса такий „трофей”, як забальзамована голова Адольфа, йому потрібен!? Тому-то, зазвичай, урівноважений Сталін, у страшенній люті футболив по своєму кабінетові гітлерівську голову, аж поки та не розтрощилася на друзки. Варто зазначити, що для такої реакції Сталіна була ще одна, хоча не вельми значна причина – десь на шляху до Москви загубився гітлерівський небіж.
Ось, нарешті, і прийшов час повідати читачеві про людину, яка значиться у німецькій метриці як Карло Лєвінсон... Літак, що летів у серпні 1945 року спецрейсом Токіо-Москва, приземлився для дозаправки на військовому секретному літовищі під Новосибірськом. Особливих доручень приглядати за хлопчиком охорона не отримувала, а тим більше, пасажири того рейсу перебували у панічному стані, з острахом думаючи, що чекає на них, коли вони доставлять Хазяїну не живого Гітлера, а лишень його забальзамовану голову. А тим часом вертун Карло, не на жарт переляканий незрозумілими для дитини подіями, суворими людьми, що говорили незрозумілою мовою, яким чомусь знадобилася дядина голова, під час дозаправки, втік. Він доволі тривалий час блукав тайговими хащами, харчуючись ягодами та кедровими горіхами – благо, пора року була сприятлива. Щоправда, кілька разів йому довелось тікати від ведмедів, яких у цих краях було безліч. Такі значні психічні та фізіологічні випробовування, навіть для дорослої людини не можуть минути безслідно, а для дитини й поготів – семирічний Карло втратив дар мови... Саме таким виснаженим та переляканим, з гарчанням, наче дика тварина, на глухому полустанку Шатуново KAR22 його й упіймали солдати-красноармійці, які поверталися по домівках після поразки на Далекому сході Квантуньської армії. Найвеселішим серед пасажирів військового ешелону виявився молодий гармоніст Сєрьоґа Горбачов, який неабияк заприязнився з хлопчиком. Поки їхали через тайгу у теплушках, уздовж залізниці зустрічалося чимало ведмедів, забачив яких, хлопчик в істериці забивався по кутках і страшенно гарчав. Солдати жаліли як могли нещасного хлопчика, а Сєрьоґа, заспокоюючи його, гладив по голівці, тицяючи пальцем у тварин, повторював: „мі-і-і-шка, мі-і-і-шка...”, аж поки хлопчик не вимовив перше людське слово, повторивши „мі-і-і-шка” за Сєрьоґою, і, під дружнє реготання солдатів, тут же був названий Міхаілом. Згодом Сєрьоґа Горбачов не забажав розлучатися зі своєю „знахідкою” – Мишка він привіз до своєї домівки у Ставропольському краї...
Була пізня осінь переможного 1945 року, коли німий хлопчик Міша нарешті заговорив. Та заговорив він...чисто німецькою! Ох, і дісталося тоді Сєрьоґє від батьків – домашні вельми перелякались: якби, через цього, знайденого у тайзі „фашиста”, не довелося їм відповідати перед НКВД. Але й Мішку було жаль здавати в органи, де з ним обов’язково розберуться. І Горбачови заховали його у льосі, посилено навчаючи його своїй кубанській говірці. Хутір, де вони мешкали, складався переважно з родичів, тому, напевне, ніхто не „стукнув” на Горбачових, що ті переховують у себе „фріца”. А хлопчик виявився хвацьким до навчання і вже за півроку „цвірінькав” їхнім суржиком без щонайменшого акценту... Ймовірно, цей факт і спонукав Сєрґєя Горбачова, оформлюючи документи на усиновлення Міхаіла, додати до його справжнього віку, якого він і не знав, сім років.KAR23

Постскриптум.

У читача, вірогідно, може виникнути запитання: а що ж справжній батько Карла Іван Лєвінсон, і як склалася його доля? Відповідь: дізнавшись про смерть дружини і сина у пологовому відділенні міста Краузе, відставний генерал покінчив життя самогубство.

Віталій Асауленко

1988 рік.